Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Зараз місто лежало під чорним слюдяним небом і жовтим киплячим вогнем ліхтарів, реклам, і так воно горітиме цілу вічність. Навіть звідси капітан чув, як гудуть галогенні лампи. Туман напливав, і капітан зупинив «лексус», спостерігаючи, як біла молочна піна находить і відходить хвилями. Туман нагадував морський прибій. Густі і мертві хвилі. Капітан сидів, сам того не усвідомлюючи, чого він більше бажає: зібратися з думками чи дістатися здорового глузду. Повстяна наволочка туману відтяглася, і капітан почав розрізняти під’їзди, багатометрові висоти тонованого скла, галогенне світло тріщало вгорі, а не внизу. Це якесь дитяче відкриття навіть насторожило капітана. Він подивився на годинник. П’ята година, але світло. Скоро під’їзди відчиняться і звідти посиплються люди. Скоро світатиме, рівнодення закінчилося. День бере ніч. Усе добре.

– Блядь, а де ж тіні? – сказав капітан.

Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях. Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір. Невідомо, з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з твого кошмару. Погляд наткнувся на червоний слоїк з амфітамінами. Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився від міста, над яким уже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба, затягнутого плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп оскалився у вітрове дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі пошукали сонце. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано. Він мчав трасою, зараз сірою і невиразною, і здавалося, провалля блідого неба падало на нього, слід у слід. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно застукали. У нього, блядь, рівний прикус, хм, як у справжнього пєдіка, і, бля, куди він попав і що творить у цю срану рань. Величко понюхав повітря носом і впіймав галюцинаційний запах кави. Саме кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Можливо, ще і чиєїсь задниці. Траса увійшла в тінь і від тонованого скла від будинків адмінкорпусів перетворилася на зелену стрічку. Скоро сонце, скоро сонце, скоро сонце, – повторював стомлено розум. Він їхав і зараз без напруги, зовсім легко думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати. Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і поставить усе на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців, ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з Ладою, з мертвим бомжем, дзвінком, трупарнею. Зуб не потрапляв на зуб. Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.

Клуб «Золотий голуб» навряд чи можна було назвати чисто клубом для геїв. Ця парафія більше належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що носили справжні чоловічі шмотки і поводилися так десь, як Сталлоне чи Шварценеггер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і натиснув на дзвоник. Воротила з квадратним писком, з вузькими щілинами на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері і, впізнавши капітана, пропустив його всередину. Величко обернувся і глянув несвідомо на небо: небо було темним, як серед глупої ночі. Він тихо свиснув, але не став роздумувати ні над чим і прослизнув у широкий хол вузьким коридором, заставленим ящиками з фруктами і морозивом.

– Завтра у нас крута вечірка, – сказав воротила.

– Все одно бардак. А де бардак, там… – капітан пошукав потрібне слово, але так і далі йшов довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.

– Холодильники переповнені, – сказав охоронець.

– Ламай у себе? – запитав капітан.

– Він за стійкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, – сказав охоронець.

– Ти хочеш сказати, що я саме вчасно?

– Я нічого тобі не говорив, капітане, – і з цими словами воротила відчинив важкі, оббиті червоним двері.

Зал дійсно був напівпорожній. Стриптизні шести пустували, тільки біля одного крутився обдовбаний Бібі, але ніхто з присутніх на нього не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства полюбляв одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка вимушувала його кожного дня ходити на роботу в адміністрацію президента, а неділі та суботи збавляти у «Золотому голубі», де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті й коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися. Принаймні нічого ворожого, хоча Величку часто хотілося вибити все гівно і всі кишки з його нутра. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловіків. Двоє явно плакали за каталажкою, – обдовбані до такого чамору, що їм видавалися столи білими мальдівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від «Версаче» і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.