Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Телевізор працював на всю котушку, і ведуча з новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою, повторювала кількість жертв у лондонському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. В його очах, а може, насправді, потягнулася чорна ніч. Тут він почув голос: жалібний і протяжний, наче той голос прохав чогось, але чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши – тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він, і ніхто інший. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив шматками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною, і він ліг на підлозі і задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав «Беркут» і поволік, разом з рукою, схлипами униз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: «Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита». Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані, виставивши цікаво дзьоба на гурт людей, що викидали, мов дракони, пару та кресали підборами іскри.

Власне, Лада ніколи не відрізнялася особливо великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару «Корона» з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася життям, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорон: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, з облізлими та поголеними гузнами; різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся.

Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, але у вільній, не напруженій позі, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє надолужувати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, – вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта наступної хвилини, не лише насторожило його, а враз обтрусило, і він, наче маленький шкодливий хлопчик, сидів на стільці, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.

– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, то у вас чин майора… і… у відставці, – сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та кепкування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.

– Це для таких, як ви, – просичав він, гублячи попіл на коліна.

– Ну, я просто так, до слова, – вирівнявся лейтенант.

– А вам пальця до рота не клади. Далеко підете, – підбадьорив його, але це прозвучало як пук у пусту діжу.

Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим від того вішака не відрізнявся.

– Перейдемо до справи, – лейтенант обтрусив попіл зі своєї сигари. – Коли ви востаннє бачили сина?

– За день до похорону. Саме так, за день, – відповів, не вагаючись, він.

– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, – лейтенант скрушно, тихенько захитав головою, ніби це було смішно.

– Я не дуже цікавився, – відповів він.