Александр Ульянов - Серафима

Викликають психіатра. Він встановлює відхилення від норми, але незначні. Швидше, вона розігрує психопатію. Лікар виявився дурнішим за слідчого. Проте її кладуть у тюремний госпіталь на обстеження. У коридорі, дорогою до госпіталю, Серафима зустрічає підставну «жертву». Чоловіка, якого вона буцімто отруїла на Подолі. Вона зупиняється.

І весело, майже грайливо, каже: «Ти живий? Ну, це ненадовго». Вона сміється, протяжно, але без істерики. Вона показує, що при здоровому глузді. Конвойний, що проводив її, передаючи жінці-охоронцю, зізнається: «Це сміявся сатана!». Жінка кривить носа. Перед нею просто худе дівча.

Саме такою її бачить головлікар – жінка з важким обличчям, розумним поглядом і великими селянськими руками. У дівчини інтелігентне обличчя, витончені пальці, розумні очі, у лінії вуст майже гравюрна середньовічна вишуканість. Лікарка гадала побачити монстра, але зараз перед нею дівчинка, якій немає напевне і двадцяти, хоча за паспортом – усі двадцять п’ять. Їй не віриться, але вона знає, що ця жінка вбила не менше десяти чоловік. Що розум у неї швидкий, підступний, тверезий. Геніальна психопатка, – так вирішує вона. Вони відразу контактують. Серафима розпитує про Кубу – місце, де багато сонця. Вона не любить іти за модою, хоча все життя (Серафима говорить так, наче прожила сімдесят років) вона намагалася бути, як усі. Коли лікар запитує її, чи вірить вона в Бога, Серафима не задумуючись відповідає: «Напевне щось є, але Бог не вірить у мене». Після цього западає в кататонію. Її переводять до окремої палати. Прийшовши до тями, вона просить папір і пише, багато пише. Це зізнання, це сповідь, змішана з віршами, уривками формул отрут. Через кілька днів вона зізнається у всьому доктору. Лікар запитує: «Для чого ти це робила?!» Тут Серафима бреше, що її зґвалтував батько.

У доповідях лікар наполягає на госпіталізації. Дівчина страждає на тяжкий психічний розлад. Усе це лишилося у невідомості. У середу, восьмого липня, вона просить, щоб їй з бібліотеки принесли томик Кітса. Санітарка приносить книгу. Серафима лежить на ліжкові зі складеними руками. Папери на тумбочці. Вона мертва. Лікарняний криміналіст констатував смерть від зупинки серця. Урну з прахом Серафими було поховано під номером 12345. На спаленні, окрім персоналу крематорію, нікого не було. Папери Серафими дивним чином зникли, але ніхто ними не цікавився. Так відійшла у небуття та, яка хотіла мати більше, ніж їй дала доля.

8 лютого 2007 року

м. Київ