Александр Ульянов - Серафима

– Принеси мінералки і трахни мене!

Він приносить мінералку і застає її вже з карими очима, спокійну і тиху. Він бере її, як дитину, на руки і відносить до спальні з дешевими картинами: лебеді на озері, зграйки дітей, булькаті риби. Біля ліжка – кіт. На підвіконні – клітка з двома папужками. Лєра і Петя. А у вікні пливуть купоросні хмари, блискучі літаки. Так починається у них день. Щоп’ятниці.

На роботі вона привітна. Дівчина з циганськими очима усміхнулася до неї. Серафима називає її про себе Орхідея. Вона повторює одними губами, у глибінь дзеркала: «Орхідея… Орхідея… Орхідея…». І ніжні пелюстки відкриваються у неї в низу живота. Вона менеджер. Зараз під її рукою ходить два десятки людей. Ніхто про неї не може сказати нічого поганого. Але її остерігаються. Хоч це пояснюється швидше її новим становищем. За її сором’язливістю вбачають подвійну натуру, ханжество. Але як не є, усім набагато краще, ніж за колишнього менеджера. І в самої Серафими є все: вона біля відкритого вікна, вітер куйовдить її волосся, перегортаючи невідомі й прекрасні світи уяви. Це скоро закінчиться. Вакантну посаду заступника зайняв двадцятидворічний Гліб. Красень, хоч що кажи. Серафимі він впадає в око. Просто як красивий чоловік. Вона навіть кокетує з ним цілий тиждень. Але Гліб обирає Орхідею. Маючи життєвий досвід, Серафима розуміє, що може потрапити в пастку. Але інша пристрасть входить у неї срібним клинком, і за карими лінзами наливаються оловом очі. Серафима перестає спати. Вона поглинає опіум, мастурбує до знемоги, дивиться чорно-білі фото і не знаходить своїй пристрасті порятунку. Світ рудоволосої Лєри починає ввижатися їй якоюсь чарівною країною Оз. І вона розуміє, що втратила, а що отримала натомість. Принаймні для себе вона робить правильні висновки.

Уранці вона приходить, мов і не було нічого: привітна, лагідна, ховаючи роздратування за карими лінзами. Север’ян попереджає її, що опію він більше не приноситиме. Година за годиною, день при виїденому відчаєм дні, він намагається роз’яснити, чим це може закінчитися. Серафима прекрасно розуміє. Вона не може без Орхідеї. Над ліжком – Орхідея в купальнику. Орхідея в компанії, Орхідея за роботою, Орхідея під парасолькою. Север’ян сміється, але нічого не каже. Однак він знає одне: якщо вона не досягне свого, то її зупинити – що потік селю.

Одного дня Серафима підривається посеред ночі, пакує речі і виходить на вулицю. Іде мокрий сніг. Вона сидить на валізах і дивиться у кінець дороги. Їй здається, що саме там і кінець її життя. Їй робиться страшно, і вона обертається назад, дивуючись, як змогла перенести ту купу речей. Кіт несамовито кричить. Серафима притискає кота до себе і плаче. Її судомить, їй холодно, і вона викликає Север’яна. Він приїздить. Вона в істериці, просто жіночій істериці, дорікає йому, а потім затягує до ліжка. Три дні поводить себе, як німфоманка. На четвертий – наче вона ніде й нічого, приходить на роботу. Начальство їй робить попередження. І Серафима перестає вживати на деякий час опіум, зриває і спалює фотокартки Орхідеї. На роботі вона привітна до Гліба. Одного разу просить допомогти з паперами. Вони розбирають ящика, і він раниться об одну з шпильок Серафими. Через три дні його знаходять у метро, з почорнілими губами, синім обличчям. Зупинка серця. Тромбоз. Судмедекспертиза нічого не знайшла. Але органи правопорядку взяли ділянку Серафими «на олівця».

Третього березня на столичному пероні о шостій ранку з’являється жінка. Вона пряма, з сухим тілом, одягнена по-провінційному. У неї скляний погляд, тягуча мова. Жінка розгублена. Вона їхала майже дві доби: нескінченні степи, села в кілька хат, великі, нашпиговані трубами міста, корабельні, сиза невідомість, від якої людину, що вперше вирушила у дальню путь, зіжмакує, як папірець. Жінка розпитує, як проїхати на Княжий Затон. Там у неї донька, і вона заміжня. Усі розводять руками і роблять здивовані міни. Нарешті їй вказують напрямок на метро, вона спускається, з калатанням серця, у трубу метрополітену. Жінка й далі розповідає всім про свою доньку: три роки вона не надсилає їй грошей. Так, так, так. Вона вийшла заміж за багатія і зараз не хоче й знатися з батьками. Якщо побачите, мовляв, то передайте: у її батька рак, а батько ж її любив. І жінка хихикає, закинувши голову. Це мати Серафими. Вона виходить на Княжому Затоні. І тут, у дешевій кав’ярні, починає розпитувати людей. У неї є фотокартка. «Ось вона, а це її подруга Настя. І я, – каже, – її навчила всього, що вона знає. Ця неблагодарна має завдячувати мені, лише мені, тим, що має». Потім до неї повертається глузд. Вона зупиняється на вітрі, холодному березневому вітрі, щось пригадуючи. Сиве волосся зібрано в тугий жмут. Вона ходить між будинками, наче вичікуючи якогось сигналу. Вона нікого ні про що не розпитує. Під кінець дня її зупиняє міліцейський патруль. Документів у жінки ніяких. Вона тільки й повторює, що вона учителька хімії. І що вона всього навчила свою невдячну доньку. Жінку затримують до з’ясування особи. «Ще одна вальтонута», – каже сержант, зачиняючи камеру.