Александр Ульянов - Серафима

Серафима шле листи до Орхідеї. Вона надсилає анонімні подарунки, валентинки, усілякі дрібниці разом зі своїми віршами. Одного разу вона застає Орхідею серед дівчат. Вони голосно обговорюють її вірші і сміються. Вона спокійно йде до свого кабінету і дивиться згори, скинувши лінзи. Олово плаває в зіницях. Але вона опановує себе. Зранку – біг, басейн. На вихідних – масажний салон, шопінг, сауна. Косметичні салони. Вона не шкодує грошей, хоча не жирує. Вечорами Север’ян бачить її натхненну, рожевощоку і радісну. За тиждень – вона коханка генерального спонсора комплексу, одного із них, і подумує кинути роботу. Вона уперта щодо знань. Багато читає, пише поезії, нікудишні, хоча у неї вистачає здорового глузду їх не друкувати. Десять днів вона просиджує з коханцем на його дачі – за два будинки від колишньої дачі Хруста. І вперше вона плаче – потайки, скупо і без злості. Вона розуміє, що їй треба позбутися цієї пристрасті, і вже готова вкоротити собі віку, як ось одного дня – сосни, сонце, вітер – вона бачить Орхідею, яка йде під шум гілок на повен зріст. Серафима дивиться на дівчину і думає, з відчаєм параноїка, що бачить її востаннє. Світ знову складається – мов картинка з пазлів.

Серафима повертається додому. Вона вимикає телефони і готує за півгодини лабораторію. Вона відчуває натхнення. Дике, збудливе. Вона по дві доби нічого не їсть, переганяє щось у ретортах, переганяє по кілька разів, робить нотатки карлючками, тільки їй відомими, і більше її нічого не цікавить. Тиждень за тижнем. У кімнаті купи сміття, кіт доїдає останні макарони, і вона їсть з ним із однієї тарілки, ставши на чотири. Север’ян, добившись до неї, нарешті припиняє цю параною. Але те, що зробила Серафима, кинуло його в холодний піт. Це дійсно була універсальна отрута. Він сидить, курить, одна розбита лінза відбиває похуділого кота. У другій плаває з божевільним усміхом Серафима.

– Ну, що ти скажеш? – говорить вона, закурюючи за стільки днів справжню сигарету.

– Нічого. Мені здається, я дійсно побачив чорта, – і виблював на підлогу.

Серафима сміється низьким протяжним сміхом. У неї більш практичні плани. А зараз вона лягає на край дивана і розставляє ноги. Вона лежить, і доки Север’ян вовтузиться на ній, подумки вигадує листа для Орхідеї. Життя наповнилося змістом. Сенс її не цікавить, її цікавлять пункти відправлення і прибуття.

Потім Север’ян іде. Вона з холодним сумом дивиться йому в спину з червоного пузатого крісла, з котом на колінах, у теплому махровому халаті, і обидвоє знають, що більше ніколи не зустрінуться. Север’ян повертає голову. Ловить її своїми лінзами, кіт нявкає, наче прощається. Серафима жбурляє кота на підлогу. Вона повертається до лабораторії. Окрім втоми й відрази, нічого не відчуває. Вона зостається одна. Кіт треться об її ноги. Серафима дістає слоїка. Ставить на долоню. Чиста, прозора рідина, без запаху і смаку. Майже як повітря. Кілька бульбашок тріскають на поверхні. Серафима важко дихає. Вона проходить кімнату за кімнатою, несучи на витягнутій руці слоїк. Піднімається східцями. Заходить на кухню. Наливає кілька гран. Кладе перед собою годинника. Сідає і задумується, запустивши в розкішну свою гриву п’ятірню. І випиває. П’є повільно, з насолодою. Закінчивши пити, вона підводиться і знову проходить кімнатами. Повільно, як зі сну, шукає у шафі. Знаходить. Маленького парфумерного флакончика. Лягає на диван. Вона чекає, коли подіє отрута, щоби потім випити антидот.

На столичному вокзалі Север’ян ловить себе на тому, що це нагадує йому шестирічної давності події. Він випиває горілки у буфеті. Біля каси ним захилитало, і він ледь стримав сльози. Йому не хочеться жити. Він повертається до буфету – сомнамбулою випиває відразу півпляшки. Знову каса, білі з жовтим кахлі повзуть перед очима безкінечним полотнищем, як і його доля, ха, точно як його доля. Зараз йому хочеться додому. Хочеться побачити це паскудне море. Заручник долі. А може, чорта? Він повторює ці слова раз за разом, наче у них є сенс і від цього щось зміниться. Аж раптом – він біля буфету, просить квитка, на нього кричать. Підоспілий наряд міліції забирає його з собою. Север’ян іде, розпитуючи міліціонерів, почому зараз на морі копчена риба. Його запихають до «воронка», і він одразу відключається. Але примхи долі: його возять з одного мавпятника в інший і скрізь не приймають. Нарешті, по знайомству Север’яна здають. На Дарниці. Він мирно відшукує собі місце, знімає плаща, окуляри і, склавшись у позі ембріона, солодко засинає, перед цим наказуючи міліціонерам зранку принести чаю і що постелі не треба, не такий він вже й балуваний.