Александр Ульянов - Серафима

– Ось так, – говорить вона і перехиляє Орхідею. Їй урвався терпець. Вона кладе її на живіт, підсовує руки спритно під низ. Орхідея не чинить опору. Вона м’яка і податлива, і обличчя просвітлене, саме так, чисте обличчя з пекучими карими очима, що переходять зараз у темний, майже чорний колір. У ніздрі б’є терпким, помаранчевим запахом. А ще парфумом із розбитого флакончика. Серафима намагається тримати себе в руках. Головне, не пуститися берега. Але вона хрипить, стягуючи лахи з Орхідеї. Це так довго тривало. Довгі дні і ночі. Запах полину, мигдалю плюс ангідрид. Пекельна суміш. Якщо ти, кицю, цього не розумієш, то краще б тобі було втекти звідси, – проходить думка. Орхідея повільно перевертається на спину і розставляє ноги. Білий круглий живіт, розтулені уста. Ось так, люба, ось так. Вона опускає голову їй між ноги і падає непритомна. Орхідея кричить, затуливши рот руками. Серафима за хвилину приходить до тями. «Це тебе так люблю», – говорить вона, одними вустами говорить. Дзвенять дзвіночки вгорі. Маленькі срібні дзвіночки. Орхідея опускається на коліна і говорить, що треба йти. І вони їдуть синім від ночі містом. Таксист запам’ятовує їх. Він запам’ятовує все до деталей. Навіть колір очей Серафими: та дівчина, скаже він, знімала лінзи. І очі у неї, як сталь, і божевільні, а до цього – дівка як дівка, так, дівка як дівка.

Реус кричить, як божевільний. Крізь залиті кров’ю очі Север’ян бачить, як безброва, синьо-червона пика корчиться від люті, а ошпарки замість рук гамселять товсту жінку. Покірна, вона приймає побої. Нарешті маска схиляється на ним, піднімає. «Ти знав цю гадюку?» – говорять залишки губ. Север’ян киває головою. Реус мочить ганчірку горілкою і протирає йому рану. За хвилину вони сидять і п’ють, а жінки стоять і дивляться. Несподівано Реус хапає за волосся матір Серафими і дико рже, нахиливши над своєю матнею.

– Ось, вона зараз нам усе розповість… Для повної картини… – Відкидає її на ліжко і повертає голову до маленького віконечка, де жовто від ліхтарів, смогу, куряви смітників, людського послідища.

– …Вона ж моя донечка… так донечка… у неї це змалечку… вона прийшла і принесла травички: наколотила… наколотила… а потім люди у басейні… ні… не всі… зійшли пухирями, – жінка скиглить, несподівано мова вирівнюється. – А що ви хотіли? Я мала освіту. Я вчителька хімії. Коли у дитини талант, я не могла такого пропустити. У десять вона… – знову істеричний схлип. – …у десять вона переспала зі сторожем… потім він помер… самі знаєте, тому, що у моєї донечки талант… А що, краще, щоб вона кололася і спала з ким попаде… Ну, ми забрали дріб’язок там різний… Трохи грошей. І так пішло. Пішло добре. Ніхто не міг подумати…

– Заткнись! – говорить Реус. – Далі все зрозуміло. Що з цим падлом будемо робити?

Товста баба матюкається. Так, вона б цю суку задавила там, у ментівці. Взяла б і, як курчаті, відкрутила голову. Вона – хоч зараз.

– Заткнись! – лається Реус. – Ми придумаємо щось інше.

– За що ви кричите на мене? – скиглить мати Серафими.

Тепловоз разом зі звуками ріже густу як глина тишу. Север’ян дивиться на віконечко і думає, скільки таких віконечок у містах, селах, повних таємниць – гірких, як жовч, і солодких, як гріх. Він говорить:

– Сойка!

Жінка скиглить, але товста дає запотиличника. Підтиснувши ноги, вона по-звіриному пече їх поглядом.

– А-а-а… – говорить. – Вона капризувала… Не бити ж мені рідну кров? Правильно… І я зачиняла її у порожньому курнику… І пускала туди сойку… Це діяло. О! Як це діяло… Потім вона мені сама сказала, що вдячна за це… Вона в нас хороша дівчинка… Була, доки не знайшла того багатія… Ви мені допоможете…

– Ах ти блядь! – говорить товста і дає їй копняка.

– Не бийте мене! Не бийте! Не бийте! Я була гарною матір’ю…

Север’ян і далі дивиться на віконечко. Наливає горілки повну склянку.

– Пий!

Жінка випиває. Він наливає другу склянку. Витягує пробірку. Крапає кільки крапель. Добавляє ще одну. Жінка дивиться на склянку круглими сизими очима.

– Що це? Що це?! Що це?!

– Еліксир вічності! – кричить Реус і б’є себе по колінах.

Вони сидять: каліка, дебілка і він. Все швидко закінчується. Жінка навіть не смикається. Вона мертва, а горілка ще ллється у шлунок, збігає підборіддям. Вона падає із зігнутими ногами.

– Як корч, – спокійно каже Реус.

– Атож, – вторує товста.

Вони допивають горілку. І виходять на вулицю. Товста попереду, чоловіки несуть тіло. Вони минають порожні вагони. Біля останнього зупиняються.