Александр Ульянов - Серафима

– Досить, – говорить Реус. – Я втомився. Лишаймо її тут. Один біс вона нікому не потрібна.

І вони повертаються. Випивають мовчки. Реус дістає папку. Кладе на стіл.

– Ну, і хто це зробить?

– Ти починав – ти й роби, – байдуже каже він, кладе голову на лікті і засинає.

– Резонно, – Реус бере пробірку, дивиться крізь рідину на лампочку. – Отаке вигадати. Стерво. А красива… Чорти б її взяли.

– Ха-ха-ха, – ірже товста.

– Чого либенишся? Приготуй мені костюм. І все необхідне для камери. Мерзота, – Реус виливає рештки горілки і повільно підходить до ліжка. Хилитає головою. Із щілин очей течуть сльози. Він говорить:

– Ну й нажерся я сьогодні…

Усе, що в нескінченності, не має сенсу. Реальність теплого дотику, теплого літнього дощу, шурхіт замшевих морських хвиль, трупний запах туї. І тому вона ненавидить одне слово «вічність», наче виклик, наче ляпас, наче думку про те, що ти лише шматок лайна в цьому старезному кориті. Багато жовтих квітів. Серафима в чоловічому костюмі з метеликом, у штиблетах, із зібраним пучком волоссям і сигарою. Копія з кіно. Але вона гадає, що сама дійшла до цього, своїм розумом. Орхідея лежить на дивані в позі одаліски з виставленим круглим животом, курить кальян. Готель у далекому приморському містечку. Ніхто їх не знає.

Два пастухи, один трактор, безкінечність синьої, як акварель, води. Тихі дворики, милі діти. І купа грошей. Рік тому Серафима вийшла заміж на тому кінці півострова і через рік зробилася знов удовою. Після чого зникла. Жінки зустрічалися потайки. Це захоплювало. Туманно так, романтично. Зараз вони п’ють, гуляють і збираються до Туреччини. В Орхідеї там родич. І Орхідеї обридли капризи Серафими, потьмарення розуму і паранояльні стани.

Скільки можна зриватися серед ночі, пакувати речі, перебиратися з одного кутка країни в інший. Вона навіть добре не знала, як здобувалися її гроші. Орхідею тримали саме вони, а ще тримала врода, тримала небезпека, тримав цей зв’язок, який вони на людях приховували, точніше, такі умови поставила Орхідея. Як було в записнику в Серафими: «Що таке кохання? Це коли біль минає, а лишається один вихід, вибирати те знову, що тебе мучило…» Орхідея влаштовує сцену ревнощів. Тоді була п’ятниця. Вона добре запам’ятала той день: шмат желатинового синього неба у вікні, білі занавіски. Вона чекала на те, що Серафима вибачиться, але вийшло навпаки: сама забилася у куток, сіла, обхопивши руками коліна, і довго спостерігала за мошкарою. Просиділа до ранку, як тільки її Серафима не спокушала. Потім звелася і відвісила міцного, майже тобі чоловічого ляпаса.

– Ще раз так зробиш – уб’ю! – прошипіла та і пішла на пляж.

Вона повертається суха й зібрана, досту її мати, тільки молода, свіжа, і в її очах свистить втома. Вона наливає вина: собі і Орхідеї. Мовчки випивають. Серафима сідає в куток, під торшер, у крісло із зеленою оббивкою. Вона дивиться, як Орхідея повільно падає на бік, дерев’яніючи, і з захопленням, з насолодою випиває жах з її очей. Потім підходить, розчіпляє рота і вливає якоїсь рідини. Харкаючи і кашляючи, Орхідея на чотирьох добирається до дивана.

– Тепер зрозуміла, крихітко? Я тебе так люблю, що можу вбити!

Зараз дуже багато квітів, жовтих квітів. Орхідея не запитує, чому так багато квітів. Серафима підходить і заколює їй квітку орхідеї у волосся – біляве туге волосся. Перед цим дає понюхати. Орхідеї пливуть перед очима дівчини: по небу, по землі, по морю. Запахи спускаються з небес і виходять із землі, наче добрі духи. Вона простягає руку до Серафими, але тієї немає. Вона приходить на мить до тями, чує, як гуркоче її автомобіль, червоний «вольво». Орхідея зводиться на ноги, але сон валить її на диван. Хто відрізнить сон від смерті?

Біла ніч, біла пустеля, витріщене око місяця. Вона жене «вольво» крізь пилюку, що ще довго – нема вітру – стоїть за нею. По обіді вона в столиці. Винаймає номер у готелі, приймає душ, ковтає дві таблетки снодійного, випиває склянку коньяку. І лягає спати, поставивши годинника на таймер. Сни, кольорові сни, лавою ідуть на неї і не дають спати. Вона не любить снів, вона не вірить снам. Мало їй навколо всього в ясний день? Сни заважають. Вони противні, як малі діти. Як синя сойка. Серафима вертиться і ніяк не може заснути. Устає, курить ментолові сигарети. Дивиться на папірця: чи правильно зрозуміла адресу. Її охоплює сексуальний голод, як завжди. Вона рискає по кімнаті, жбурляє речі, кричить так, що коридорний навідується дізнатися, чи чогось із пані не трапилося. Вона думає про коридорного, але щось її утримує. Нарешті вона мастурбує, заспокоюється й засинає. Спить до ранку. Прокинувшись, сідає в ліжку і говорить: «Мама!» Піднявшись, заварює каву і занотовує до щоденника: «Я хочу бути такою, як усі. І не турбуй мене!». До кого, для чого, з яким наміром написала вона ці рядки. Таємниця, яка нічого не варта і котру не варто розгадувати.