Александр Ульянов - Серафима

Її вели по місту майже від самого готелю. Як тільки червоний «вольво» рушив від Європейської в бік Подолу, висадили чоловіка, і в салоні, таким робом, лишилося двоє. Один високий, схожий на підлітка, з кирпатим обличчям, у ластовинні, і другий – кругловидий, з павутинкою замість рота. Їхній «мерседес» невміло пищав гальмами між тисячами блискучих іномарок, намагаючись не впустити червоний «вольво». Третій, той, кого вони висадили біля готелю, швидко пройшов у хол. Квадратний, з голомозою головою і чіткою боксерською щелепою, з характерно окресленими надбрівними дугами. Він поспішав і дуже злився. Показав посвідчення і наказав коридорному йти за ним. Коридорний пішов без жодного слова, увесь час поправляючи ліву штанину і кахикаючи нервово у кулак. Вони піднялися на третій поверх у номер 345. Банальний номер люкс: столик, телевізор, двоспальне ліжко. Ванна кімната з голубими кахлями, біде. На столику попільниця повністю забита недопалками. Чоловік кивнув коридорному, мовляв, вільний, але той і далі стояв. Чоловік попорпався в кишені, ткнув купюру, і коридорний пішов. Він повернувся за годину. Квадратнощелепий сидів на стільці, боком. Плащ роз’їхався на плечах, а з рота стікала тонка, вже захолола, нитка слини. Викликали «швидку» і міліцію. Остання прибула тільки за півтори години.

У камері вона поводить себе тихо. Сидить, схиливши голову, іноді ходить, а здебільшого сидить. На попередньому знайомстві зі слідчим вона хникає і щипає себе за стегно. Увесь час вона щипає себе за стегно. Там велика гематома. Доводиться викликати лікаря. Їй дають заспокійливого. Вона спить весь час. Перші два дні вона мовчить і лише просить, щоб їй повернули лінзи. Слідчий не знає, як її розговорити, і все, що йому спадає на думку, то це сказати, що вона ще досі є власницею кількох мільйонів. «Справді?» – питає вона. «Так, Хрустенкових», – кидає слідчий і починає ритися в паперах.

Вона ще не усвідомлює, де перебуває. «Він був милим. Напевне його я найбільше любила…» – вона схиляє голову. Мовчить, а потім запитує: «Як там Орхідея?». Слідчий розуміє, про кого вона говорить, і відповідає, що вона мертва. Серафима треться щокою об ліве плече і плаче – тихо і протяжно. Слідчий показує їй щоденника. Серафима хилитає головою і говорить, що все там правда. «Яка правда?» – слідчий пише й намагається не дивитися на неї. Вона просить сигарет, газети з рекламою. Сигарети обов’язково ментолові. Прохання її задовольняють. На третій зустрічі їй знову показують щоденник, фотокартку мертвої Орхідеї. Вона робить здивовані очі. І зовсім нелогічно говорить: «Хм… Все одно, що судити повітря… Я нічого такого не робила. У чому мене звинувачують?… У мене немає адвокатів. Кажете, я багата? Хочете, я вам дам мільйон, щоб ви мене відпустили…» Здається, вона вірить у те, що говорить. Вона хоче до Туреччини. На неї там чекають Орхідея, Лєра і Реус. Слідчий кладе перед нею течку і просить ознайомитися. Але Серафима не торкається паперів, а продовжує вивчати перенісся слідчого. Говорить: «Дайте папір…» Слідчий оживає, дає їй шматок паперу. Вона швидко пише і простягає йому свої круглі дитячі каракулі. «Що це?» – запитує він. «Приймайте натщесерце кожного дня. У вас запалення носової порожнини. Ви можете померти або збожеволіти…» – Вона замовкає, байдужа до своєї долі.

Слідчий зігнорує її рецепт – швидше з містичного переляку – і помре від менінгіту рівно через півроку. Він боїться цієї жінки. Кожного дня їй перевіряють анус, піхву, пахви. Її роздягають. Тут вона оживає. Їй це подобається, і вона жестами та словами заохочує охорону. Минуло два тижні, а слідство не рушило з місця. Лишається ще два місяці. Вона просить літературу. Їй подобаються Кітс і О’Генрі. Серафима капризує. Вона не хоче курити простих сигарет. Але їй відмовляють. Вона говорить, що кине курити. Але серед ночі влаштовує істерику, яка переходить у кататонію. Її відвозять до тюремного лазарету, звідки вона повертається бліда, із згаслим поглядом. Вона мила, спокійна і ввічлива зі слідчим. Вона говорить: «Я знаю, що не вийду ніколи звідси. Але мені вас шкода…» У слідчого мороз по шкірі. Додає: «Їй треба подумати… І вона, може, у всьому зізнається… Покличте тата…» Нікого рідних у Серафими не лишилося. На третьому тижні вона починає розповідати про ресторани, про людей, про їхні звички, про те, що звички спричиняють хвороби. «Хвороба – ось що рухає людину у правильному напрямку, – робить вона висновок. – Людина боїться захворіти, а тому діє у певний спосіб». Вона мило дивиться на слідчого.