Александр Ульянов - Серафима

Зранку він розуміє, куди потрапив. Його виводять, але пам’ять у нього про кілька попередніх днів – чиста.

Север’ян із острахом думає, що казав, а що ні. Але йому вертають речі, навіть гроші, і маленьку, з-під болгарських парфумів, пробірочку. Він відчуває, як під ним западається земля. Він хоче не дивитися на цю пробірочку, але погляд тягне туди. Нарешті його випускають. Видихнувши, він шукає поглядом бодай який генделик. Потім розуміє, що стискає в руках пробірку. Розтуляє долоню: цього б вистачило на весь відділок міліції. Обітерши піт, він прилаштовується за двома жінками: одна повна, грузька, її супутниця худа, з прямою спиною і сивим волоссям. З усього видно, вони теж ночували в мавпятнику. Руханий невідомо чим, він свідомо пішов за ними. Товста жінка дбайливо підтримувала худу сиву попід руку. Щось йому дивним видалося в їхній поведінці. І він ішов далі. Зупинилися біля пивної будки. Товста пішла по пиво, а Худа, з прямою спиною і сивим волоссям, стояла, чинно склавши руки, усе повторювала: «Донечко моя!». Потім її мова, м’яко сентиментальна і характерна, несподівано розверзлася лайкою: «Блядюга! Сука! Вона нам усім зобов’язана! Я її усього навчила…». Жінка розвернулася, і Север’ян упізнав матір Серафими. Його замутило, він схилився, блювонув – таке траплялося майже завжди, коли він нервувався. Одне в нього не викликало бридливості – трупи. Смерть до того, коли він зіткнувся з Серафимою, була для нього лише формальністю. Зараз він думав інакше. Зараз він не розумів, що відбувається, але знав, що стоїть перед чимось важливим. Але що б він не робив – усе безнадійно запізніло.

Товста підійшла, принесла чотири кухлі пива, співчутливо глянула і сказала:

– Шо, братіку, плохо?

Север’ян кивнув головою і підійшов до жінок. Жінка з сивим волоссям підняла голову, і він прочитав шал, відчай і водночас пронизливий розум зі злістю в її очах. І до нього дійшло, що там, у далекому місті біля берега моря, його просто обдурили.

Світанок. Туман стовпами, пси ліниво піднімають голови, а мужики гримлять металевими дверима гаражів. З приватного будинку вискакує гола жінка, пробігає кілька кроків і падає. Чоловіки й далі викочують пошарпані авто, сонні, з набряклими з похмілля обличчями. Нарешті один не витримує і каже: «Піду гляну!». Те, що побачив цей добрий самаритянин, вкарбувалось у його свідомість переляком на всі останні роки. Обличчя, тіло жінки змінювало колір – від блідого до синього, аж фіолетового. А потім ураз зробилося жовтим. Викликали «швидку». Молодий лікар запитує, що з нею. Серафима відкриває очі і говорить:

– Нікотин… Не треба було нікотину… Ангідрид підсилив дію… – і непритомніє.

Лікар нічого не розуміє, але запідозрює отруєння наркотиками. Серафимі колють атропін, і вона приходить на півгодини до тями. Цього досить, щоби довезти її до лікарні. Але вона намагається встати і говорить, що їй треба додому, інакше вона помре. Лікар дивується її живучості. Але дорогою Серафима западає в стан, близький до коми, як перед самим приїздом «швидкої». Молодий лікар, ще недавно інтерн, перелякано кричить у мобільник. Потім наважується дати ще одну дозу атропіну. Він сам дивуватиметься пізніше, як воно так трапилося. Серафима знову приходить до тями і благає, щоб він відвіз її додому. Лікар сприймає це за марення.

В лікарні її везуть до реанімації. Звісно, перед цим у всіх була думка покласти її в коридорі й дочекатися логічного кінця. Як часто водиться. Хтось із персоналу каже, що баришня не проста – поглянь на один манікюр. Її везуть до реанімації. Аналіз крові не підтвердив отруєння. Але отруєння помітно неозброєним оком. Викликали головлікаря і токсиколога. За півгодини, просіявши кров, віднайшли концентровану кількість нікотину, дозу, від котрої Серафима, за усіма логічними висновками, мала б померти разів із десять. Головлікар вважає діагноз помилковим. Три години Серафима борсається між життям і смертю. Нарешті криза минула і її відвозять до палати. Серафима приходить до тями. Просить ручку і папір. Вона питає номер телефону. Закреслює і пише. Знов закреслює. Зрештою, віднаходить у пам’яті потрібне. І засинає. На ранок вона тиха, лагідна і слабка. За три дні вона одужала настільки, що до неї приходить відвідувач. Вона не знає цього чоловіка. Але здогадується, що це міліціонер. Вона кричить, що не хоче нікого бачити, і впадає в істерику – дику і страшну. Її заспокоюють уколом реланіуму, і вона спить до вечора.