Александр Ульянов - Серафима

Приходить головлікар. Серафима усміхається. У головлікаря йде обертом голова. Серафима вже складає план. Вона розуміє, що до цього часу була дилетанткою. Вона користувалася всіма підручними матеріалами. В останній отруті змішано всі можливі алкалоїди й металеві отрути. Їх налічувалося десь до сорока п’яти. Нікотин зіпсував усе. Але будь у неї більше підручних засобів, картає вона себе, цього б не трапилося. Головлікар намагається розпитати про причину. Але Серафима тупо говорить: п’янка, багато курила, а у мене неприйняття нікотину з дитинства. Вона бреше, по-дитячому бреше. Лікар Юрій вірить. Тому що другий аналіз крові нічого майже не дав. Він заспокоюється. Токсиколог спросоння щось сплутав-таки або халатно поставився до справи – мало кого вранці голяком привозять з вулиці. І він іде, а Серафима проводжає його довгим поглядом, і він ловить на собі цей погляд. Несподівано під ранок у неї підіймається тиск і затим – різко знижується, і вона впадає у прострацію, по хвилі приходить до пам’яті і кричить, щоб їй дали алое, навідріз відмовляється від заспокійливого, потім, наступного ранку, западає в кому. Реанімація. Серафиму витягують, але дорогою звідти вона шалено рахує і повторює вголос якісь числа. Всі гадають, що це номери телефонів. У палаті вона розуміє, що справді помре, якщо не принести флакончика з-під улюблених парфумів Лєри, що стоїть на найвиднішому місці. Отрута діятиме щоразу з дедалі коротшим і коротшим інтервалом, раз за разом, доки не настане кінець.

Коханець не приходить, але її відвідує його помічник. Він приносить гроші, продукти і, на її прохання, лишає мобілку. Серафима видзвонює Орхідею. І та погоджується заїхати до неї додому. Проходить довгих дві години. Орхідею не пускають. Нарешті хабар усе залагоджує. Флакончик у руках. Орхідея поруч, і Серафима благоговійно втягує її запах ніздрями. На ранок у неї рум’янець на щоках і веселий погляд. Приходить слідчий. Зараз він таки говорить: необхідно знати, що трапилося. Він мовчить, але йому відомо два випадки незрозумілих смертей у її офісі. Серафима розказує зовсім неправдоподібну історію: двоє молодих чоловіків намагалися зґвалтувати її в таксі. Залили горлянку горілкою чи ще чимось. Отямилася вона біля свого будинку. На психопатку вона не подібна. І їй вірять. Слідчий просить пані, щоб та як одужає, написала заяву. Вони знайдуть цих негідників. Коли він іде, у Серафими – паніка. Вона дзвонить до свого коханця і просить забрати її в кращу клініку. Все відбувається швидко. Її забирають, а через тиждень вона вже може пересуватися по бутиках з таким виглядом, ніби нічого її не цікавить. Окрім головлікаря. І Орхідеї.

Серафима неуважна, забуває куплені речі, забуває взяти решту на касі. У неї часто болить голова. Погляд розсіяний – то зупиняється на якомусь предметові, то спрямовується кудись далеко, і усмішка блукає її красивими устами. Вона багато пише. Пише від руки, круглими школярськими каракулями. Вірші незграбні. А потім береться за сповідь. Нічого особливого в її житті не відбувається. Коханець відходить на другий план. І вона більше зараз нагадує подобу колишньої Серафими. Її розум, як завжди чіпкий, займають чоловіки і жінки. Думки пливуть, наче сонна річка. Її більше хвилюють почуття і світ, що розлягається широкими полотнищами перед її очима. Напевне, вона щось починає розуміти, а може, просто ще не позбулась післяреанімаційного стану. Вона шкодує про те, що наробила, і тихо плаче, занотовуючи все, що знала про свої жертви, до великого зошита. Серафима приходить до знайомого лікаря, і вони довго говорять на різні теми, важливі для неї і смішні для Юрія. У неї навіть виникають якісь почуття, але вона не знає, як їх висловити. Зараз вона знову та шістнадцятилітня Серафима з мінімальним життєвим досвідом і розвитком чи не семирічної дитини. Але це скоро минає. Вона повертається на роботу. І її зустрічають тут ледь не як героїню.

Це був Реус. Він не міг помилитися. Про нього вона розповідала довгими безсонними ночами, коли Север’ян навчав її правильно змішувати інгредієнти. Зараз він бачить свою Серафиму вже не так, як раніше, і не очима Реуса. Щось зовсім інше починає діяти, ведучи його заплутаними вуличками передмістя, – купи сміття, люди з брезклими обличчями, каліки, підлітки-педерасти, наркомани, сифілітики. Він іде за жінками: одна – та, що груба й добродушна, – тримає попід руку матір Серафими (він навіть її ім’я забув і не мав охоти знати). Вони переходять колії, кілька порожніх поїздів, вагони котрих з вибитими вікнами, нагадують тічки собак. Він розуміє: щоб спуститися в таємницю, треба випити повну чашу скорботи. Хто промовляє йому ці слова? Север’янові все одно. Він уперто думає про Серафиму: про її тіло, про гострий розум, а решту відкидає. Він розуміє, що від аномалії до норми – один крок, якщо ти знаєш, де межа нормального. Нарешті вони підходять. Це колишня будка залізничника. Товста жінка говорить, що вона придбала її за цілих п’ятдесят баксів. Благо, прописка була і паспорт. Їм відмикають двері. Маска із шрамів, рубців, опіків. Дві щілини очей, залитих сивухою. Маска кричить. Север’ян хапає обпеченого за горлянку. Товста б’є його по голові пляшкою. Останнє, що він бачить сьогодні, – байдуже, навіть задоволене обличчя матері Серафими.