Александр Ульянов - Серафима

До того ж, сьогодні в клубі «Ніколь» мала відбутися вечірка, куди він хотів повести Серафиму і потім примусити при всіх виконати танець живота, а може і стриптиз. Настільки Васька був певен своєї влади над Серафимою. Він вискочив зі свого «опеля» і відразу визвірився на кодло малоліток, що почали терти і милити йому скло. Давши вихід люті, він зайшов до «Ніколь», де на нього за окремим столиком чекали четверо друзів. Його вітали Борька Кравець, менеджер у «Метрограді», Капустін Вова, редактор еротично-розважального сайту, головний редактор часопису «Спорт і думка» Ніколаєнко Вадим, а також журналіст якогось гламурного часопису Іван Бабакін. Васю стукали в пузо, ляскали по плечу четверо майже однаковісіньких приятелів. Що з вигляду, що за кількістю задіяних нейронів.

Спочатку вони з’їли по салату. Потім випили по п’ятдесят. Похизувалися один перед одним успіхами, як завжди перебільшеними. Замовили ще по п’ятдесят «Блек Лейбл» і після цього вирішили піти на стриптиз. Іван Бабакін засперечався. Його підтримав, несподівано для всіх, Васька Балуєв, який вирізнявся з-поміж усіх неабиякою хтивістю. Тоді вирішили випити ще, а там видно буде. За четвертою Васька Балуєв побілів, вилупився на Борьку Кравця, потім скрутив йому дулю і зареготав, просто тобі демонічним сміхом. Таких фінтів від нього не чекали. Боря попросив, щоб той вибачився. Але Васька став на чотири і загавкав спочатку на Борьку, потім на Вовку, потім – на Вадима. Його тріснули легенько по голові, і він розплакався. За хвилин п’ять заспокоївся. Через півгодини Васька сказав, що у нього ріже в животі. Хлопці мовчки показали на туалет, куди той й побрів, слухняно, мов дитина. І ніхто в цьому поганого нічого не вгледів. Але минула година, поки Ваську кинулись шукати. Згадали про туалет. Там стояла черга з трьох піддатих мужиків, які грюкали з усієї сили. Покликали охорону. Висадили двері. Васька Балуєв лежав на підлозі зі спущеними штаньми, обличчям у купі фекалій. Викликали «швидку» і наряд міліції. Але до тями він не прийшов. Лікар «швидкої» констатував смерть: асфіксія від фекалій. Слід додати, власних. Нічого особливого ніхто не побачив і тут, а тому Ваську Балуєва мирно поховали. На похороні були всі його підлеглі, зокрема й Серафима. Вона поклала на його могилу розкішну орхідею. Нікого це не здивувало.

Купоросні, з роздвоєними язиками хмари тягнулися над буряковим масивом, над пласкими бетонними будівлями у п’ять поверхів і пропадали на тому кінці масиву. Складалося враження, що у цьому місці земля і справді пласка. У небо з шипінням і гуркотом піднімалися пасажирські літаки. Він сидить і дивиться на неї. Рівно через три хвилини, коли стрілки вискочать на другу годину дня, все й розпочнеться. Вона падає на спину, пальці її чіпляються за килим. Вона звивається тілом, яке прибирає чудернацьких поз. Так може звиватися тільки змія, пітон, ящірка. Вона піниться і хрипить. «Зараз», – думає він, але сидить і далі. Несподівано цей танок закінчується, як коротка прелюдія. Вона підіймається і починає бити посуд, трощити меблі, крісла. Вона виє, лається диким матом. Обличчя перекошене, нігті обламано, з-під них сочиться кров, вирячені очі мов оловом налилися, але він не бачить там безумства, він бачить зло, справдешнє зло, яке пропустив. Вона рве халат на грудях. Б’є себе, гатить головою до стіни. Вона починає стоячи мочитися на килими. Потім навалює велетенську купу лайна. Він не зважає. Він хоче, щоб це швидше скінчилося. Три порції транквілізаторів не допомогли, як минулого разу. Іншого способу він не знає. Зв’язувати її – марна справа. А радше, у нього немає бажання. Бажання у нього було кілька років тому, коли він, гадаючи, що допоможе, якоюсь психологічною механікою, вправами, намагався віднадити від пристрасті.

З роками він зрозумів: усе, властиве людині, минає, навіть пристрасть, коли приходить смерть. Інакшого чинника не могло бути. Обрана мета – жало випущене. І він не знав, що із Серафимою. Психічно вона була здорова. На думку одних людей. З погляду інших – психопатка. Можливо. Грані людини проявляються по-різному. Але знайомий лікар не зауважив нічого, окрім легенького нервового перезбудження, коли обстежував її. Отже, або вона володіє собою, або це своєрідний підсвідомий ритуал, як у шамана, ідолопоклонника і ще когось там. Север’ян плутався. Демонізм? Але тоді можна було справді виявити психопатію. Ні, тут щось зовсім інше. Він курить, а вона сидить гола, з дитячим поглядом, відсутнім, скляним, повним ртуті. Потім очі мовби наповнюються сріблом, вона ворушить ногою, ледь-ледь, одними пальчиками, затим нога вигинається. Друга оживає набагато швидше, і Серафима спинається на рівні, руки мотузками теліпаються при тулубі. Нарешті вона приходить до тями і шукає поглядом флакончик з опіумом, справжнім сухим монгольським опіумом. Вона ковтає кульку. Сідає у крісло і сидить з відкритими срібними очима. Він дрімає. І очі у неї нічого не бачать. Зрештою, за довгих півгодини, повіки її смикаються і вона говорить фразу, яку він знає наперед: