Александр Ульянов - Серафима

А далі було те, що навело мене на здогад. Швидше за все, це були залишки лабораторії. Саме так, залишки. Запах андігриду, кислоти. Дві-три засмальцьовані колби. І вгорі, під самим дахом, чотири чи п’ять в’язок полину. І я зрозумів, що незвичний колір давав полин, але у сполуці з якимось хімікатом. Напевно, той самий ангідрид і ще щось. Ангідрид колись підсилював дію миш’яку. Це було занадто просто. І мене кинуло в холодний піт. «А ця дурна руда… – Він її чмокнув у щоку. – І не здогадувалася…» Я подивився на перелякану руду, яка тільки зараз почала здогадуватися, про що йдеться, на нього, – з витріщеними від збудження перемоги очима. «Добре, – сказав я йому. – Я ще дещо знаю. Я знаю, що таке злидні, що таке відчай, що таке…» Ну, звісно, я став верзти дурниці. Підійшов до нього впритул, я бачив, що руда спостерігає за мною, усміхнувшись хитро якось до себе. А я говорив усе, що спадало на думку, і тихенько, двома пальцями – наче хто мене напоумив – запхав йому слоїка в кишеню. І відразу, за хвилин п’ять, надворі заревли міліцейські сирени. Ми всі обернулися і подивилися на вхід. Руда кивнула головою. Усе, мовляв, гаразд. Так я переступив межу. Марнославство виявилося набагато сильнішим. Ніж любов, гроші і справедливість…

Чоловік налив собаці молока, але пес скавульнув і подивився, ні, вони разом – чоловік та собака – подивилися у вікно – незнайомець зник.

– …Ну, а про Чакоса, з тим їй було легко… Нас випустили, узяли свідчення. Просто хтось допомагав їй, так здавалося, і від цього в мене чуб стояв сторч. Міліція забрала тільки його. Що відбувалося? Та просто руда підсунула йому конячу дозу кокаїну, ну а я – слоїк з потравою. І надіслав листа. А потім ще подзвонив. Сталося непередбачене: усі крапки зійшлися в одну, щоб потім… А ранком ми з Лєрою зустрічали її в аеропорту. Вона побачила нас і все зрозуміла. І жодної реакції. Вона сказала: «Поїхали!» А Лєра сиділа на задньому сидінні і беззвучно плакала. Отак-о склавши трубкою губи, висмикуючи звуки, що, не оформившись до кінця, затухали у грудях. Зрештою, коли трохи очухалася, тицьнула Серафиму в плече так, що та ледь не ткнулась у лобове скло. Сказала, мовби справді мала дитина: «Якщо ти все зробила, то тобі краще не з’являтися тут…». Серафима потерла плече, наче хлопчисько, не обертаючись: «Ага! Ти розумниця. Підеш зі мною бомжувати на вулицю. Тобі ж усе одно, під кого лягати? А?…» Тоді я сказав, що рано чи пізно Юркевич викрутиться, вони з Чакосом вийдуть – і тоді що? Серафима стиснула коліна (так стискають тільки психопатки або лесбіянки) і сказала: «Ви зі мною чи з ними?…» Мені вирішувати не випадало. Лєра склала дудкою губи, але Серафима розвернулася і дала ляпаса. Одного, другого. Таксист тільки хмикнув… І вона зникла, а разом з нею і я. Лєра зосталася жити своїм екзальтованим целулоїдним життям… А далі…

Відкривши двері у ніч, він у світлячках далеких вогнів, знову побачив незнайомця. Той сидів і не звертав до нього свого обличчя. Тільки море рипіло по-зимовому об каміння, хилитало палі, розносячи скавуління буксирів домами і вулицями. І чоловік не витримав, крикнув:

– Чого мовчиш?! Ну виколи! Виколи мені очі!

Нікому з тих, хто санкціонував арешт Юркевича, не було ніякого діла до отрути. Для них полин, дурман, блекота – бур’ян та й годі. Ця казочка нікого б не задовольнила, аби не йшлося про спадок Хруста. Тому Юркевичу прямо-таки у чистій формі видали: мовляв, ти підписуєш папери і йдеш гуляти на всі чотири, або ми тобі дійсно пришиємо все, навіть отруєння херсонських дітей. Юркевич довго не впирався. І через рік вийшов на волю. Чакоса випустили під підписку про невиїзд майже відразу. Він помер невдовзі від передозування морфіном за досить дивних обставин. На цьому історія закривається. Лєра загинула в Альпах. Якось по-дурному. Якийсь молодик, нервовий метросексуал, напившись, потягнув її в гори. І вони безвісно зникли. Тільки через півроку в пресі пройшло повідомлення, що її знайшли, майже неушкоджену, вмерзлу в кригу, двоє селян. Вирізку з газети Серафима берегла все життя. Так і не здогадуючись, що до самого кінця вона була спадкоємницею четвертини прибутків Хруста. Так дівчинка з провінції розвалила за один рік усе, на що мультимільйонер Хруст поклав десятки років і людських життів. А вона його згадувала і любила… Юркевич пробував улаштуватися бухгалтером і знову погорів на махінаціях. Коли його прийшли «брати», він лежав, підтікаючи в калюжі фекалій, з безумними очима і щось шепотів, щось намагаючись сказати. І коли капітан «Беркута» нагнувся над доком, той помер. Нічого цього Серафима не знала. До останку вона зверталася до них як до живих, згадувала і по-своєму, на скільки це можливо було, любила. Її поцілунок – це поцілунок смерті – пізніше істерикуватиме слідчий. І сам закохається в Серафиму.