Александр Ульянов - Серафима

Тільки зараз зрозуміла, що накоїла. І срібна лють спалахнула в Серафимі, коли її взяв поліційний лейтенант. Вона не знала, хто він. Ніхто не знав. Товариш Сліпака по чарці. Не більше. Але мозок Серафими цього разу працював чітко. І одного дня вона пішла погуляти сама. Сліпак насторожився, але нічого в тому поганого не побачив. Серафима нічого не могла вдіяти. Отут-то він помилявся. Вона повернулася за годину: очі палають, зелена чоловіча сорочка, розстебнута на чотири ґудзики, а під нею – нічого. Сліпак блиснув очима: він ще дока, ага, він ще себе знає. І він справді став навчати Серафиму того, чого вона не вміла, – мистецтва підсипати отруту. Що це справді мистецтво, Серафима невдовзі переконалася. За три дні вивчила те, що відомі отруйниці, клофелінниці, злодійки, відшліфовували роками. Сліпак був на сьомому небі.

Сірий дощ, чавунні хмари, дорога з кольоровими парасольками й незрозумілим для неї життям, яке приходило колись з екранів. Зараз вона ненавиділа навіть натяк на мрію. Вона не хотіла здаватися. Сиділа проти вікна, і розмова лилася тихенька – півоберт голови – як дихання теплого вітру, у кімнаті затишок, а Нікас тихенько попискував і потирав від захоплення руки. Вона не вміла здаватися, для неї цього слова не існувало. Серафима не приховала самовпевненості, як дитина не знає і не ховає наївності, лишаючись тільки дитиною – жорстокою і беззахисною. Нічого особливого, так говорять про Серафиму: красива жінка, навіть тобі шикарна, можливо, вишукана, але знову ж таки нічого особливого. А потім вона виходить зі свого вічного крижаного прихистку – із ртуттю в очах, сріблом у венах, з поглядом горгони. І навіть тоді ніхто ні про що не здогадується, бо нема кому – усі давно покинули цей світ.

Чорна лінія горизонту перетинала червоне сонце навпіл. Усе відбулося швидко: за вином, дружньою бесідою і покером. Серафима просто дивиться. Так, наче їй це не було цікаво. Спочатку Нікас зарохкав, як свиня. Здивований Сліпак осмикнув його. Нікас закричав і став дерти собі шию. Він забився у куток і дер шию, Сліпак дивився на нього з перекошеним від злості обличчям, а тоді, коли почало до нього доходити, що відбувається, Нікас уже був красунею з Антиль ських островів. Саме туди Сліпак мріяв виїхати. Блядь, а воно саме підвалило. Оце попав так попав! Ха! Ходи сюди, моя мила, я тебе вжарю! А лейтенант з Інтерполу пив з унітаза воду і бурмотів: «Чорт, це ж “Мадам Кліко”! Це ж “Мадам Кліко”!». Напившись удосталь, він відчинив двері і покликав усіх на гостину, але замість людей побачив два клубки вогню, що перекочувалися від стіни до стіни. Він закричав і витягнув пістолет. Постріл. Бац!!! Перший згусток розлетівся. Ним був Нікас, який і так конав з передертою власноруч артерією під декоративною пальмою. У другий він не влучив, а тому заховався до туалету, підпер двері шваброю і загорлав національний гімн. Йому з рідного Стамбула надіслали орден.

Серафима спокійно збирала речі на другому поверсі. Розпанахала подвійне дно валізи, витягнула документи, товсту пачку грошей, коштовності. Вона поклала все до сумочки, яку гультяї ще не встигли пропити. Одягнула сукню, сховану за шафою, туфлі на високих підборах – найменше зараз скидалася на якусь дешеву шльондру, котра утримувала двох гультяїв і злодіїв. З холодною маскою ненависті, так вона себе зараз бачила, зійшла донизу. Сліпак вивергав кишки з кров’ю. Він рвав собі черево однією рукою, а іншою намагався запхнути тельбухи назад. Свідомість періодично верталася до нього, але відразу губилася, і він відчував не біль, а терпку насолоду насильства – це Серафима знала напевне. Вона помахала йому рукою і вийшла на вулицю під зливу тріщання цикад, ніжний і теплий шум моря. Дощ ущух. Вона цього не помітила, і це було знаком. Хоча вона ні в що не вірила, та все ж відчула приплив сил. За кілька годин Серафима придбала квиток додому. Діловито поглядаючи на годинник, вона рахувала хвилини й секунди. За півгодини – так, за півгодини – усе закінчиться. Отрута випарується з крові, і ніхто нічого не знатиме. Вона набувала життєвого досвіду й майстерності.

У літаку вона набрала Юркевича і сказала, що повертається, нехай пришле Чакоса. У дорозі спочатку на ноутбуку переглядала чорно-біле порно, потім, сховавши очі за чорними окулярами, мріяла, як її ґвалтують – то разом, то по черзі – Чакос і доктор. Вона так збудилася, що кілька разів заходила до туалету. Наприкінці випила чотири пігулки ксанаксу з віскі; відходячи, мило подумала про Сліпака. «Тільки таке кохання буває вічним», – вирішила, ковзнула отупілими зіницями по струнких ногах стюардеси з рудою зачіскою, і холод срібла уколов її в серце. Їй сподобалося. Такого вона ще не пробувала.