Александр Ульянов - Серафима

– Ні, це не чоловік. Чоловік у мене… Ну, добре. Хочете знати, що це за дерево? Не знаю. Так і кажу, що не знаю. Але тато виписав його десь з Африки. Обожнюю Африку. Там такі чоловіки, такі простори. Там усе справжнє, не те що тут. Чи неправда? Ви були в Африці? – Вона знову заховала очі під рудими патлами.

– Не доводилося. У Бразилії був. В Аргентині. У Штатах, – сказав доктор і витягнув ще одну сигарету з пачки: так багато він ще не курив.

– О, Аргентина… Мачо й кокаїн. Ви часом не наркоторгівець? – безтурботно сказала Лєра, нахилилася. Груди повисли у повітрі. Узяла пляшку з мартіні. Доктор ледь не вдавився димом. Лєра запропонувала, одним жестом, розлити мартіні по звичайнісіньких склянках. Вони пили й мовчали. Доктору почало все обридати. Розмова не клеїлася. Нарешті йому дійшло: їй неприємно говорити про такі речі. «Старий дурню, – так вона десь подумки говорить, – що ти колупаєшся в її житті». Тоді доктор сказав:

– Лєро, здається, наша Серафима потрапила в халепу.

Лєра затягнулася звичним жестом – плечі назад, потилиця на спинці стільчика, груди натягнуті, соски стримлять.

– Немає нічого ліпшого, – сказала і викинула недопалок.

– У чому?

– Ви про того е-е-е-е… Якийсь… Розслабтесь. Правда, я вас не клею. Хоча треба було. – Очі у неї зараз сумні, потьмянілі якісь. Одними губами бігає дитяча наївна посмішка: дядю, а чому ви лапаєте мою цяцьку? Десь так.

Дівчина розпрямила плечі і спробувала примостити важкий стакан на коліні.

– Слухайте, Лєро. Мені треба знати все, що знаєте про свою подругу ви, – сказав док і випив одним махом мартіні.

– А що вас цікавить?… – Вона кокетливо закусила пальця – досить артистично, як для понтів, і глянула на нього з-під рудих патлів.

– Усе… – говорить доктор і думає, що сьогодні точно заночує у якоїсь секретарки, що ними кишать офіси покійного Хруста.

Бікіні летить через плече.

– Я після цього балакучіша… – дзвінкий сміх, ніякої сталі.

Ось так Серафима увійшла в зовсім непотрібне їй нове життя. Гроші, які вона привезла з собою, Сліпак пропалив на рулетці, на шльондр, хлопчиків, до яких ласий був грек Нікас, хазяїн вілли. Але скоро з’ясувалося, що ані вілли, ані грецького громадянства цей чоловік не мав. Він нічим не різнився від ослаблого на мізки Сліпака, який володів кількома мовами, а в ситуації з Хрустом прямо-таки дав маху – так видавалося на перший погляд. Просто маючи шостий десяток на порозі свого життя, підстаркуватого злодія потягнуло в полуничну романтику. Він таки мав надію, що за допомоги Серафими досягне колишнього успіху. А ще – страх загриміти за ґрати під старість. І цим страхом йому вдалося заразити Серафиму. Рівно двох тижнів вистачило для того, аби вона зробила висновки: її цікавить не серце, не душа, а розум, на який вона може опертися.

Єдиною Серафиминою слабиною був секс. Без нього вона не уявляла існування. Решта – життя, мораль, страждання – лише фіксатори успіху. З інфантильною жорстокістю вона виліплювала цяцьки для себе, використовувала їх, а потім кидала, коли вони обридали. Напевне, це саме трапилося і з хрустівськими грошима. Їй обридло йти у тому напрямку, і дівчина капризно обрала інший. Дійшовши до межі, вона затямила урок: цього не варто робити. Не слід відкидати того, що саме прийшло тобі до рук. А прийшло воно не в легкий спосіб. Вона шукала кохання, та серце зрадило її. Проте, до того були наповнені жовтою пристрастю ночі, довгі романтичні розмови, великі плани, котрим не судилося збутися.

Вона таки зателефонувала до Юркевича й цим тільки збільшила його підозру. Хоча доктор ще все тримав при собі, і, власне, що він знав? Окрім пліток дебілкуватого Чакоса, теревенів Лєри в ліжку, з яких він зробив конкретний висновок: дівчинка видає себе не за ту, ким є. Але і це його не обходило. Його обходила присутність Серафими у столиці, її папери і гроші, і сама вона. Якщо конкретно – вона йому була потрібна або живою, або мертвою. Лава підсудних його не влаштовувала. Так само й Серафиму не влаштовували просто гроші. І вона добре це усвідомлювала. Саме зараз, коли могла втратити і гроші, і «вишукане товариство», до якого несподівано увійшла. Вона враз знову себе відчула дворовою дівкою, там, у тому стотисячному курортному містечку. Але її тримала ще одна причина: від усього, що тепер чинила, вона отримувала кайф, сильніший від оргазму. Але це траплялося так рідко.

Задощило. Чорні низькі хмари, брудні вали води викликали у неї неприховану огиду. Вони, троє, доживали останній тиждень на віллі, і весь час вона розповідала – відверто, чесно. Сухий вираз очей, голова упівоберта до чорного квадрата вікна. Вона розповідала монотонним голосом, наче зчитувала з чогось невидимого, або як школярка, що розповідає свій урок. Вона розповідала, як вирізнити в натовпі чоловіка, який піддається одній із тисячі отрут. Як подавати трунок, залежно від того, чи дощ на вулиці, чи сонце, яка година, і чи немає магнітних бур; якими хворобами наділила природа людину, і скільки вона може прожити з ними без токсикологічного втручання. Наскільки важливими є соціальна установка, самооцінка, психотип, модуляція голосу, характер чоловіка, його любов до речей чи до решти людей, осіб іншої чи своєї статі, чи до тварин; чи «мачо» він, чи просто тюхтій. Про всі фактори, які треба використовувати, хоча – вона сміялася – для аконіту немає факторів. Миш’як – це для убогих розумом істеричок, які відразу гримлять на лаву підсудних. Тут вона прикусила губу, відчуваючи, що зробила дурний крок, точніше, з нею повелися, як з останньою ганчіркою. По-своєму вона любила і Сліпака, і Нікаса, але її не приваблювала роль підсадної качки в той час, коли в Києві паряться її мільйони.