Александр Ульянов - Серафима

Полудень світився поливою, і пахло у повітрі жасмином: він пестив їй груди, стегна, бавився волоссям. Він входив у неї з ніжністю, і вона такого ніколи не знала. Миле обличчя, з карими теплими очима, витончені рухи, повільна вимова. Вони лежали в шезлонгах, за спиною піднімалася зелень – соковита, як сама мрія, а над водою висів білий лайнер, крихітні річні чайки, і життя виблискувало на литках оголених жінок, чоловіків, яких звідси можна прийняти за щось фантастичне і незрозуміле, зовсім нереальне. І це було її життя. Ось воно щастя: коли нічого не напружує. Ще вона висікала бажання: про чоловіків, про тисячі тисяч чоловіків, що обожнюють її, домагаються її, а вона йде їхніми дужими тілами, а ще – про жінок, про білі коралові острови з патлатими пальмами і шоколадним раєм тіл. Але воно все просто так не приходить.

Стояли неймовірні, білими стовпами, ночі, подряпані тріском хрущів, дрібних птахів. Серафима думала про те, що в разі арешту майна вона лишиться майже ні з чим, зникне все, власне, про що вона мріяла, чого добивалася. Вона знала, що живе тільки тут, і по-іншому не буде, і тоді її тіло напиналося, як линва, і його пальці, лише його пальці, його язик, його подих повертали Серафиму від дурних і непотрібних думок. І ось він прийшов одного ранку і сказав:

– Нам треба тікати. Вони пасуть тебе.

Підняті догори брови, світліші за її волосся, дуги котрих прикрашали чоло, скривлені витягнені в дудку губи, так, начебто в дівчинки, підловленої батьками за мастурбацією.

– Для чого й чому? Я тебе не розумію, – виважено сказала вона і запалила з третього разу ментолову сигарету.

– А тому, – і він мило, приязно усміхнувся, і ніхто до цієї теми більше не повертався.

Пізніше вона зрозуміла, що ця нерозважлива пригода була роковою в її житті. А тоді, тоді вона раптом злякалася. Вона казала собі, що цього не може бути, взагалі ніколи, ніколи, ніколи… І вона зважилася. Вона не хотіла повідомляти Юркевича, а повигрібала всі коштовності, узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра, однак, не годилася для жінки її стану. Сліпак спокійно і втішливо спостерігав: краще це, аніж чекати хтозна-чого. Окрім того, він знав, що до рук його потрапив невідшліфований діамант. Рівно о 8.00 вони вилетіли до Афін.

– …Потім він прийшов, цей Чакос, з червоними зеньками, одвислими інфантильними губами. Він сидів на дивані, від нього смерділо не краще, ніж з трупарні. Ця тварюка плювала на підлогу, матюкалася, плакала. Щось трапилося. Але мене це не обходило. Після смерті Хруста його ніхто не терпів. Юркевич якось зізнався, що у нього є всі підстави, щоб вигнати його геть з роботи. Адже Чакос навів на фірму податкову. Цей виблядок досушив за півгодини пляшку віскі, а потім розревівся… І сказав, що вони поїхали. Утекли від нього, від нього, крутого пацана, утекли… Я спочатку не зрозумів, хто від кого тікав, інакше б не запитував, але думав про Юркевича. Юркевич нещодавно пропонував їй руку й серце. А вона сказала, що ще попіл чоловіка не охолонув…

Пса сьогодні на місці не було. Жовте листя падало із хрускотом, майже металевим дзвоном на дахи, а краплі води пищали, як голки по склу, як спиці на колесах велосипедистів. Пес прихворів, і чоловік сьогодні встав із тим спокійним відчуттям, яке виникає від усвідомлення того, що скоро доведеться вдихнути останній запах затхлого і перейти туди, звідки приходять і біль, і радість, і страждання. Він говорив до моря, і з голосом його летів голий сум. Голий, як гілки дерев, як крига, що у ній відбивається сонце. Чоловік розім’яв звичним жестом коліна. Сів, простеливши білий шматок тканини, і розіклав перед собою нехитрий харч з незмінним шматком ліверу. Він довго дивився на той лівер, хилитав головою, дивився і хилитав головою.

– …Я вперше почув від нього добре слово. Суки завжди є суками і ніколи не сходяться з не подібними до себе. Майже тобі як супружні пари. І він сказав мені те, що, на його думку, може мені допомогти. Я думав – він бреше, але воно таки виявилося дійсно правдою… – Чоловік замовк і мовчав доти, доки не споночіло і пагорби не надулися бурштиновими вогнями, і непотрібні природі звуки зависли у повітрі, мов розпечена лава. Зібравши скарб, він пішов упродовж берега. Чоловік ішов, кашляв і щось бурмотів собі під носа. – …Аби я знав… аби я знав… аби я знав…

Чоловік ішов чорною карлючкою проти жовтогарячого пагорба, повернув наліво, і кам’яна стіна, латками висвічена ліхтарем, сховала його. Він ішов, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, і за скрипучим звуком, і за тим, що зайчик світла раз у раз пропадав, можна було здогадатися, що то старий, на пружині, ліхтарик. Чоловік накручував пружину, що дуже швидко слабіла: зупинявся, накручував, зупинявся і накручував. І монотонне дзижчання зливалося зі звуками рокітливих хвиль, долішнього листя і ще чогось, що годі розібрати.