Александр Ульянов - Серафима

– От чого ти не бігаєш по сучках? – незмінно, як погода взимку на узбережжі, починав він. – Ти ще не такий старий, як я. Ага. Бо ти розумний пес. Принаймні, розумніший за всіх, що я бачив. На чому ми закінчили…

Пес піднімав голову й нашорошував вуха. Цей ритуал повторювався день у день – безглуздий, як і людська самотність, як ненависть і пристрасть, поміняна на кохання. Це чоловік розумів, але останні роки він не міг справитися із самотністю. Як і того дня, він відчув усю силу її, коли синя сойка шила повітря над головами тих, хто давно знав ціну людського, помноженого на їхній кишеньковий досвід, і від них смерділо не менше, ніж від його улюблених жмурів. Напевне, він думав більше про ту жінку з тендітним і водночас розкішним тілом, що ховало в собі увесь той гармидер з чорними краватками, чорними сукнями, чорними лімузинами. У готелі, у кімнаті, проти порцеляни вікна, з птахами, що безпорадно висіли у міському смозі, не лякаючись ані гулу, ані крику – дивина, – він лежав і з жалем думав про неї, розуміючи, що жаліти її немає ніяких підстав, як і забувати. Але чоловіче начало у нього було таким сильним, що він не хотів навіть думати про те, що завтра побачить цю жінку і неодмінно щось скаже: добре чи не дуже – не мало жодного значення.

Світ для нього втратив природну цілісність, як для дитини, яка губиться серед незрозумілої дорослої мови. І тоді, як і зараз, він намагався побачити, від кого йшов той голос – дорослішого, сильнішого, – від якого навіть цей шолудивий пес біля ніг підтискав хвоста. І це, напевне, вирішило його долю. Того, хто зрозумів віддалене, притягнувши до себе з невидимих кутків, наче якийсь волхв, і що саме за ним, за тим голосом він піде, а не за її щасливим, дзвінким і глибоким. Навіть страх утратити її, бачити, тримати за руки чи в обіймах не зупинить того далекого, як порцелянове вікно, готелю з брудними клубочками птахів, які то падали вниз, то піднімалися вгору й летіли рівно, наче на одній нитці, на одному подиху, як його крик – так вони летіли. Жах і безумство – це нічого. Він під вечір, тоді, у дорогому готелі, шикарному готелі боявся втратити те безумство.

– …Так він і з’явився. Він – ворог усього живого. І повів її. Цього треба було чекати, я тобі кажу. І цьому не можна зарадити, як не зарадиш власній смерті. Він розповів їй про себе все, до останньої коми у паспорті, до засцяних у дитинстві штанців. Він тим і брав, цей Сліпак, що ніколи не брехав – щира, розчулена і загублена душа. Щирість драла серце. Бруд часто приймають за чистоту. Нічого від нього нема оманливішого. Ти хочеш запитати: чи вона була злою? Ні. Швидше, ні. Поганого нічого не було в цій чистій дівчині з чистими очима. Тільки зло стіною стояло за нею. І це зло впустило свого посланця: те, що належало по праву їй. І чому вона аж ніяк не противилася, а простягнула руки. Пішла відразу. Хоча це було глупотою, останньою комою, після котрої не було продовження – була довга агонія… Чакоса вона вбила банальним морфієм… Я тобі розповідав… – Пес підняв писка, заскавчав і нюхнув зовсім по-людськи тіні, що витягнулися чорними мокрими язиками. – Ніхто не колупався. Мене вночі зідрали з ліжка і привезли… Але перед цим… Що там говорити.

До Кончі Озерної він прибув, коли фіолетові тіні, налазячи одна на одну, переходили в чорнильні, і за хвилину дві почорнішають, щоб вибухнути іржавим кольором, підсвічені сяйвом фантастично підвислих у повітрі намистин, безкінечних намистин ліхтарів. Його зустріли двоє низькорослих чоловіків. Чорного кольору авто з відкритими дверцятами нагадало, вирвало з пам’яті щось дике, котре поглине його, і він зупинився, притискаючи до себе слоїка, і його хилитало, як людину, що добряче випила або весь день і ближню ніч провела у дорозі. Він обернувся на авто з відкритими дверцятами, як приречений. Один з куцих чоловіків з круглою головою і павутиною замість рота легенько, але боляче підштовхнув його у спину. У слоїку булькнуло, і булькнуло в нього всередині.

Вони відразу повернули, під гудіння сосон, що нагадало йому море, і ноги підігнулися – пішли дорогою до залізних воріт, що гули під холодним квітневим вітром. Він ще подумав: «Це нагадує осінь, чи переддень скону. Чи нового життя. А якого?». Далі, коли вони зайшли до приміщення, довгий червоний сарай, де ще пахло свіжим цементом і стружками, він крізь примружені очі від світла побачив її на дивані в голій кімнаті під жахливою модерновою картиною. Вона сиділа в норковій шубці, закинувши нога на ногу, а Юркевич стояв у чорному незмінному костюмі, білій сорочці, з виглядом людини, котра може дати раду всьому, що вона собі дозволила в житті. Але такого не буває – знав Север’ян зі свого досвіду. Юркевич вийшов назустріч, тримаючись напевне не без піжонства, аби здивувати його, свого колишнього однокашника, і простягнув руку – білу, холодну, з золотим масивним перснем. Вони привіталися, злегка обійнявшись. Север’ян вдихав запах оселі так, наче весь світ був отруєним. Потім він привітався з нею. Вона подала кволо руку – без кокетства і так просто, начеб робила це все життя. Юркевич взяв його за плечі й повів. Вони зайшли в кімнату, що пахла так само, як і сусідня, але тут стояло повно причандалля, яке тільки відоме у мріях будь-якому криміналісту і токсикологу.