Александр Ульянов - Серафима

Він не став прощатися з покійним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев’яному саркофазі і як його останню подорож будуть галасливо вітати найняті плакальниці. Він сидів на землі, підпираючи спиною деревце, смоктав із фляги, курив паскудну цигарку, і йому нудило. Тоді знову виріс перед ним чолов’яга. Нічого не сказав, хоча Север’ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка і ткнув папірця. Розвернувся і вайлувато пішов до брами крематорію. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кілька кроків і відхитнулася, як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, і він таки був вирішив, що помилився: ну його все. Серафиму підхопили під руки. Охорона кинулася стрімголов, тримаючи наготові руки з лівого боку. Але Север’ян підхопив її срібно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синіх, розтулених губах і блідому, до зеленого, обличчі. Він шпарко відвів очі і побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гілці й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогуділа над головами людей.

Потім він знову побачив Серафиму в юрбі. І вона, ридаючи, повторювала, як уві сні: «Ну, ви ж могли її пристрелити… Ви ж могли… Ви ж могли…» Север’ян втратив до неї інтерес. Він іще не заглядав до слоїка і не дивився, що там на папірці. Він знову почав шукати підхожого місця, перед цим потрусивши порожньою флягою біля вуха. За хвилину облишив. Він намацав у кишені гаманець із відрядними і подався навпрошки, тримаючи чорного слоїка, наче там був самогон чи ще якесь пійло. Север’ян ішов і думав, що не знає цього місця, що море не таке вже і паскудне і що він вплутався в якусь хріновину. Зрештою, він знайшов вихід, і дзвінок трамвая попередив його, що треба бути уважнішим, бо інакше… Саме дзвінок трамвая, що червоною стіною квацьнув по його очах, запалив у його голові думку, котра б зроду ніколи і не виникла там біля синього моря. Він подумав: «Ти, голубе, – заручник долі». І від цього Север’яну зробилося нудотно і важко. Він сів на зупинці, закурив, помацав ще раз гроші й поставив слоїка біля себе.

Біль знову повернувся. І криміналіст-токсиколог почав виплітати думки, одна за одну дурніші, бо з досвіду знав, що ані мрії, ані думки не збігаються з життям. Навіть наші балачки. Звідси було видно першу зелень на деревах, маленьку церковку, ще – якусь надбудову. І він подумав: «Ага, треба було б сходити до церкви, щоправда, туди з бодуна не ходять». А ще… Йому ще щось заважало. І не те, що востаннє він був у церкві, коли його хрестили. Тягуче й мутне щось навалилося на нього. І він виблював. Блював він хвилин п’ятнадцять, до жовчі.

– Ось так. Ти заручник долі чи обставин? Слухай, якщо добре подумати, обставин як таких – немає, їх хтось створює… Отже, той, хто їх створює, – надто сильний. Отже, це Бог! – сказав він уголос і здивувався сам собі.

Потім відкрив слоїка, тягався з ним довго і нарешті відкрив. Звичний запах формаліну і фізрозчину швидко привів його до тями. А ще – п’ять пальців з ноги, лівої, визначив він безпомилково. І ці пальці, точно, належать Хрусту. На папірці було кілька слів про те, що йому було призначено зустріч. У Гідропарку. Погано не знати міста, вирішив він. Він сплюнув. Потягнув ніздрями повітря: у повітрі ще висів запах формаліну.

– Ти диви, от що її так злякало – птаха. Жирна паскудна сойка.

Він зупинився, у задумі дивлячись на церковку з хрестом без поперечини, потім поставив банку, перехрестився і подався в напрямку готелю, де було йому заброньовано місце, де в коридорах, пропахлих чорними вітрами доріг, ходили довгоногі привітні жінки у вишуканій білизні під накрохмаленими халатиками, а в буфеті лилась випивка. Але попри все, була ця проклятуща робота, зате вона краща від жінок і випивки. Напевне, завжди було так: робота, випивка, жінки (щодо останнього – як вийде). «Таки так – заручник долі», – підсумував Север’ян.

Повітря стояло, як вода у колодязі, і зіжмакані людські фігурки, прошиті масивними сигарами авто, снували серед випарів і міражів, а він сховається десь у якійсь шкаралупі, і світ знову увіллється в його зболений череп. І він йшов дорогою – самотній, увесь час прокручуючи думку: а скільки їй років, і яка вона в поведінці. Він бачив її при світлі дня. А яка вона вночі, коли ходить, розпустивши гриву, вся у своїх запахах, без інших прикрас і романтики, але повна життя й сили – щоб наділити або відправити в діру сподівань і всякого такого. Йому несподівано захотілося поговорити з нею. Просто сісти і поговорити. З нею ніхто по-людськи не поговорив: у неї не було того, що називається у дівчат справжнім першим разом, у неї нічого не було. Вона сумує за морем, за своєю домівкою, і, видно, їй сняться батьки, подруги. Він спинився, дивлячись на свої в глею підбори і розсміявся, скрипучим дурним сміхом: нічого того нема. Звісно, що нема. Бачив таких – око за презерватив виколють. Сонце проїдало перенісся. Біль повернувся. Вийшовши на вилизане тисячами протекторів авто місце під готелем, на стоянку, він подумав про Кібця. Думати про когось набагато легше, ніж жити й відповідати, вирішив Север’ян і побовтав чорним слоїком.