Александр Ульянов - Серафима

У її очах тремтить ртуть. Юркевич клацнув зубами. Вона зайшла, і Юркевич її не впізнав, вірніше, вона пройшлася пряма, як стріла, і занавіски, і жалюзі, і серветки, здавалося, заворушилися, як живі тварини. Пізніше він зізнався собі, а може і переконав, що пішов сніг. На початку квітня це не дивовижа. Вона йшла, ось у чому справа, вона йшла й сухо віталася з усіма знайомими, чисто тобі вишукана мажорка із ртутною поливою в очах. Вони привіталися. Він устав, вона – ледь схилила голову і простягнула руку для поцілунку. Хвилин п’ятнадцять вони пили мінеральну воду. Потім Юркевич склав руки, усміхнувся приязно й відверто. Вона подивилася на нього ось так, трохи на бік схиливши голову, і каштановий локон ударився об щоку, і смачні, красиві її губи витягнулися в усмішку, ледь відкривши білий разок зубів. Очі світилися, дивилися прямо. Це затягнута пауза, натягнута, з невимушеним жіночим кокетством, і напівсвідомо Юркевич намагається відшукати в тих очах приреченість світу, що ним управляються такі люди. Ні, вона сиділа – ані уперта, ані нагла: він знав про її походеньки з Лєрою і подумки намагався склеїти двох цих різних істот докупи. І нарешті сказав:

– У нас проблеми, пані Серафимо.

– Можна простіше, – вона подалася до нього з незапаленою сигаретою, і він креснув запальничкою.

– Сонечко, у нас проблеми. Юридичні. Якщо заповіт і всі дарчі не буде оформлено за місяць, то… – Юркевич підняв руки і показав долоні.

– Що ви маєте на увазі? – непідробна тривога в очах. Про що чи про кого вона думає – у Юркевича несподівано аж скрутило кишки.

– Перше, Хруст не протягне і двох тижнів. Про Швейцарію і балачки не може бути. Ваш чоловік просто не долетить туди. Друге: він заявив, що його хтось отруїв, – Юркевич зробив паузу.

– Так? А ви як гадаєте? – Вона й далі курила сигарету з неприхованим виразом суму на обличчі, і зараз її трохи запалі щоки взагалі висвічували гострі вилиці.

– Ні. То дурниця. Насторожує одне: стан погіршився надто швидко. Токсикологи теж нічого не знайшли. Але він уперто говорить… Хоча… Усе можливо. А тому я зателефонував в одне приморське містечко. Там живе мій давній приятель. Це геній токсикології, – Юркевич подав знак офіціанту.

– Я думаю, ви правильно вчинили. А чим він може зарадити? Викрити злочинця чи допомогти Микиті? Абсурд якийсь. Йому треба лікуватися…

– Серафимо, вам і мені зараз треба потурбуватися про власне життя, – Юркевич закурив сигару об запаленого офіціантом сірника. «Ну і писок, йому саме сутенером дешевим працювати», – промайнуло в нього в голові.

– Викликали токсиколога. Добре. А…

– І останнє, я останніх сім років веду всі папери з нерухомості, – сказав Юркевич і пустив угору синій струмінь диму.

Серафима усміхнулася.

– Добре. Тоді за вами справа. Я жінка і нічого не розуміюся на таких справах.

– Ви розумна жінка. І, головне, без цих… коників. Гадаю, нам треба поспішати. А то, не дай Бог, хтось виявиться швидшим за нас.

З «Конкорду» вони виходили під руку. Падав сніг, м’який і ніжний. Серафима простягнула долоню і впіймала сніжинку. Кожен сів у своє авто, і вони роз’їхалися.

Ані Юркевич, ані навіть найближча подруга Серафими не знали, що вона була з місяць, як вдруге, за підробленим паспортом, вийшла заміж. Після гучного весілля її чоловік, п’ятдесятидворічний гіпертонік, архітектор, несподівано помер. Молода безутішна вдова продала чотирикімнатну квартиру і зникла в невідомому напрямку. Ніхто нічого не запідозрив. Рівно два тижні Серафими не було в домі Хруста. Тут теж нічого не запідозрили. Фарт їй йшов скажений, наче весь світ повернувся до дівчини обличчям і оскалив усмішку, щоправда гнилозубу. Яка різниця? Аби усмішка була, ха, щирою.

Чоловік, який лежав у підвалі серед десятків немитих вошивих тіл, чоловік з обпеченим, мовби оплавленим, обличчям курив у смердючому підвалі і тихо, єхидно похмикував, дивлячись на нерухомі скалки зірок у віконці, куди валила потоками зимова пара. Він сидів і хилитався, хмикав, припадав до пляшки з пійлом і ніколи ще не був таким щасливим, наче перед ним відкрилися ворота раю. Він розумів: перед Серафимою відкрилося пекло, і скоро всьому прийде край.

А на іншому кінці країни ще одного невільного ніс поїзд. Север’ян стояв у тамбурі й розглядав слоїка з рідиною зовсім без запаху. Кібець розривав на березі моря червону упаковку шоколаду і радісно говорив: «Ням-ням».

Хруст прокинувся від холоду і зрозумів, що більше ніколи не спізнає такого: запахи, звуки, сонячне світло при пробудженні. Він спробував зітхнути важко, але в голові пішло колами. Він подивився на гілку верби в брунатному вазоні з розпуклими салатовими пухнастими бруньками. Звичний запах лікарні зараз видався йому навіть приємним. Потім Хруст почав згадувати. Але нічого, окрім тупого, гумового, не стискало голову. Тоді досвід йому підказав, що треба зайнятися чимось іншим, думати про щось інше, і потрібне прийде. Він пошукав очима, за що б зачепитися. Але погляд наче обсипався, падав кудись. Тоді дзвоником Хруст покликав медсестру. Вона прийшла – літня жінка з глибокими чорними зморшками біля рота, блідого і тонкогубого. Саме такі монахині зустрічалися Хрусту, як він був дитиною. Він проковтнув гірку слину, розуміючи, що від його печінки вже нічого не лишилося, а заодно подумав, що його оточували все життя жінки. Хруст перевів погляд на вікно. Сонце лежало на хмарах, і стіни зараз були темними. Одне лише вікно світле, чисте вікно, прилипле до синього, невимовно синього неба. І тут тріснуло, мов дитяча петарда, і спогади пішли. Вони, ці спогади, йшли один за одним, так швидко, що Хруст ледь устигав їх фіксувати.