Александр Ульянов - Серафима

Скільки разів, наче прихожанин, який по неділях навідувався до церкви, вона приїздила під дешевий гадючник на Володимирській, пила пиво, спостерігаючи за дівчатами-клофелінницями, і чекала на незнайомця з вуркаганським обличчям і ніжними руками. У нього непроникні темні очі, відкриті прямо, а не по-вовчому, як у Фікси, і не такі жорстокі, як у Хруста. Це підкуповувало. І його руки. Напевне, самі руки, вузькі долоні, що контрастували з його міцним торсом. Від них віяло ніжністю і переступом. І коли цей чоловік з’являвся, пив з пляшки пиво, кволо перемовляючись з дівчатами, у неї там, унизу, все опускалося. І Серафима захлиналася від щастя, подумки закривала від себе навколишній світ, згадуючи людей, яким вона зобов’язана і яких, о так, яких вона любила: Настю, Реуса, батьків і Хруста. Вона знала, що ніколи не зійде, або, навпаки, не здереться до вершин цього чоловіка, і це її заспокоювало. Це як дивитися кіно або відеоролики.

І ось вона його побачила з авто: хлопчача міцна постава, повільні рухи. Прекрасні руки він тримав у кишенях. О, сама чарівність! А втілена чарівність ця була Сліпаком – вуркою-рецидивістом. Син номенклатурників, був він професійним тенісистом, а забавлявся тим, що трахав гарних і просто привабливих дівчат, а потім підсилав на квартири, які успішно «чистив», тобто грабував. «Під ним» колись «ходив» Фікса, і тому Сліпак багато чого чув про Серафиму. Відсидівши років з десять, він вийшов на волю, коли братву тиснули, а вурки в законі були не на силі. А потому зібрав біля себе до десятка дівок-клофелінниць. З них і мав собі – на хліб і до хліба. Але цього разу Серафимі кіносеанс не вийшов: з авто вона побачила не кого іншого, як Чакоса, який пив пиво, підперши зелену буду пивниці, і мило теревенив з двома дівками. Серафима додала газу і розвернула авто в напрямку «Конкорда».

З моря рвав пронизливий квітневий вітер. Туї гуділи, а Север’ян стояв, дивився на їхні верхівки й напружено думав, раз у раз поправляючи окуляри. І саме тоді, коли він зібрався піднятися на терасу скляної кулі кав’ярні, його стара «Нокія» зателенькала. Він пройшовся світлими тінями, наче чавлячи їх, топчучи ногами, не поли-шаючи нав’язливої ідеї, що світло прилипне до підборів, аж потім сказав:

– Алло.

Повільно, майже харкаючи у трубку, зібрався на терасу, сказав ще раз:

– Зараз, зараз!

Внизу ревіння вітру й моря, крики людей, які метушилися біля буксира, утворювали чудернацьку какофонію, наче все виникало з самого повітря. Це дратувало. Север’ян набрав у груди повітря і ще раз сказав:

– Алло. Так. А якого біса я поїду до столиці?… Хм-м. Хіба там мало експертів?! Ну, добре. Звісно, гроші є гроші. Добре. Я буду, – і «вирубив» роздратовано трубку.

Офіціант поставив перед ним пляшку вина – дешевого, міцного, з терпким запахом чорного винограду сорту «Ізабелла». Север’ян заткнув корком пляшку, поклав гроші під блюдце, ще раз подивився на берег, наче намагаючись когось розгледіти, роздратовано поморщився, і тільки зараз його «пробило». Обійшовши терасу з лівого боку, він побачив чітко прокреслену дорогу в ескорті скорботних туй, поправив окуляри. Він пив терпке вино, просто з горла, і тіні від хилитання дерев бігали в масивних його окулярах. Север’ян думав про свій дім, про море, про те, що зараз не хочеться взагалі їхати, що до паскудства більше звикаєш, ніж до нормального життя. Він допив вино і вийшов на дорогу: тіні вишмигували, плуталися, летіли стрілами під ногами. Криміналіст зупинився і сказав:

– Ось воно що. Туї.

Залізничний вокзал. Скляна трикутна будівля, з метушливими фігурками людей, що, здавалося, висіли в повітрі. Север’ян перебрався в інше місце. Звідти добре було видно годинника, а ще – поруч продавали пиво. Десь під третю годину несподівано зробилося тихо й безлюдно. Стрілка годинника важко клацнула в цю тишу, і Север’ян повторив собі подумки: «Це твій дім. Для чого ти його покидаєш, наче в іншому світі є щось краще?…» Стрілка стала на третю, рівно на третю. Север’ян якось зачудовано вслухався в тишу, дивлячись на цю цифру. І тут він побачив чоловіка в оранжевих жіночих гетрах: він з висоти здавався взагалі тарганом, що відбився від своїх родичів, і зараз, поковзуючись на різнокольорових кахлях у відсвітах квітневого сонця, напружено підшукував бодай когось. Север’ян підвівся і пішов по пиво. Тут, де запах пропащості висить, як знамена на свята, де голоси ніколи не втихають, де відчай випихає великі дива людської фантазії, теж тріпалася тиша, наче після великого бойовища – вигнавши без числа непотрібних цьому світові звуків. Аж ось – Кібець. Стоїть серед цієї напівзгаслої людської метушні і радісно махає руками. Север’ян повертів головою. Таки до нього. Кібець, послизаючись, побіг до нього, намагаючись по ходу скоординувати рухи, і впав прямо на нього, обслинивши куртку.