Александр Ульянов - Серафима

Кібець скажено стрибає і крутиться на одній нозі, потім на іншій. Він сміється у море, у небо. Север’ян сідає, дістає флягу з горілкою і жадібно, до краплі випиває. Треба знайти чоловіка. Або саму Серафиму. Хтось же бачив її ще. Чайки падають до води сірим груддям, а потім зриваються, і так повторюється безкінечно, наче сама ілюзія вічності життя. Утома валить Север’яна на рінь, і він засинає під дощем. Кібець тихенько підходить до нього і накриває дірявим дерматиновим плащем. Він каже:

– Хороший чоловік. Ням-Ням.

Север’ян смикає уві сні ногою. Кібець сідає і стереже його. Дощ сірими товстими струменями, стіною, відходить далі, до порту. Підбігає пес. Пес мокрий і голодний. Він починає підвивати. Кібець якийсь час сидить мовчки. А потім вони разом із псом заводять тільки їм зрозумілої пісні.

– Господи, – говорить Север’ян, натягуючи на голову мокрий дерматин. – Світ… він темний… Темний світ… Увімкніть світло…

Йому нестерпно хочеться жінки, хочеться випити, хочеться спокою. Але крізь свинцевий тяжкий сон він розуміє, що до цього часу прожив щасливе життя. І все в один момент закінчилося. Йому нічого не сниться. Але десь у глибоких спіралях сну з’являється бажання убити весь світ. Север’яну нестерпно себе шкода. І він починає тихо скиглити. І вони всі троє – пес і двоє чоловіків – виють на паскудне життя. Двоє уві сні, а пес зовсім реально намагаються наздогнати ілюзію втраченого. Птахи сиплються на воду, вихоплюють рибу. Кібець захоплено аплодує.

Після офіційного одруження з Хрустом Серафиму перестав хвилювати Чакос. Весілля було скромне: наречена з’являється в плямі світла – невиразній, що міняється на бурштинову, – і щодалі рухається струнка, гнучка її постать у суцільній темряві, світло піднімається вище, розходиться довкруж, окреслюючи фантастичними істотами предмети, сховані від людських очей. Вона у синій сукні, без зайвини коштовностей, лише маленька корона, що її одягають дівчата на випускний вечір, щоправда – оздоблена кількома діамантами. І тут вибухає світло. Густі потоки світла. Серафима стоїть серед моря квітів, звернувши погляд догори. І запахи, лише запахи. Квіти сиплються згори, штучний вітер ворушить сукню, і тиха музика ллється і лягає на її плечі.

Коротше – все нагадувало рімейк якогось дешевого фільму. Але Серафима почувалася так, наче світ справді ліг їй під ноги. До сотні людей – не так багато – аплодували і клали їй подарунки. Вона йшла пряма – від підборіддя до вилиці, з вигнутою спиною, розправленими плечима, виважена, з опущеними очима. Вона йшла повз хор тріскучих оплесків ненависті, заздрощів і несла в собі, як чашу свого первородства, срібну викохану лють. Серафима знала, що її ненавидять, але від цього робилася ще сильнішою. Людина, яка злякалася демонів, кинулася їм назустріч. Потім було вінчання, яке вона прийняла з тупою покірністю корови – їй сумно, їй ніяк. За світилку – Лєра. По-сорочому крутить головою, тріщить із гостями, роздає візитки і, видно, вже десь добре приклалася до шампанського. Потім Тайвань, Мальдіви, Європа. Перша порція отрути у вино Хруста…

Через місяць вони повернулися, і на неї напала нудьга. Серафима знову втратила цікавість до Лєри, до чоловіка й ниділа в оранжереї – серед квітів і у своїй маленькій лабораторії, що її там обладнала. Потім усе втратило для неї доцільність – коли мисливець заганяє жертву, він ні про що інше не думає. Хруст нічого не запідозрив. Чакос зайнявся поточними справами, а тому і хвилюватися Серафима перестала.

Туман тече стінами будинків – повільний і рідкий; він сповзає стінами у велетенські стакани дворів. Серафима лежить на дивані і дивиться блок реклами: від зубної пасти до презервативів. Тільки так вона почувається в безпеці. У неї до тисячі дисків. Попільниця забита недопалками, гуде кондиціонер, але він не витягує противного запаху ментолу. У Хруста з’явилися перші ознаки: він погано спить, у нього кошмари. Отрута невідчутно і повільно заповнює кожну клітину його організму. Серафима рахує дні, ставлячи хрестики на календарику. Подумки вона прораховує кожного дня зранку, скільки їй повинно лишитися після його смерті. Це займає її найбільше. Зараз це ставало реальністю, єдиною точкою її виходу, метою цього незрозумілого життя. А коли мозок утомлювався, вона знову переглядала рекламні ролики, курила сигарети і мріяла. Мрії одні й ті самі. З дитинства. І, якщо відверто, – вона хотіла бути, як і всі. Серафима не любила жорстокості, не любила фільмів про насильство, не читала книжок, окрім специфічних про лікарські й отруйні рослини. Іноді сцена насильства викликала у неї істерику. Але вона любила порнографію – чорно-білу. Це давало їй натхнення.