Александр Ульянов - Серафима

– Тобі ням-ням, виродку? – Север’ян відтягнув Кібця і блиснув на нього лінзами.

Кібець поліз до кишені: показав йому недогризену плитку шоколаду, жменю драже, перебрався до іншої кишені й витягнув слоїка. Простягнув і тицьнув у руку Север’яну. Токсиколог поглянув на слоїк, потім на Кібця. Чекаючи відповіді, той радісно закричав у тиші, стрибаючи на одній нозі. Зупинився. Розвів руками і пальцями викреслив щось у повітрі. «Узагалі він уміє говорити, коли сам, – подумав Север’ян. – Коли нічого не боїться». Кібець знову накреслив у повітрі. Квадрат чи прямокутник. Север’ян, підкоряючись невідомо чому, витягнув фотокартку. І Кібець знову радісно затанцював на слизьких кахлях. Север’ян покрутив слоїка: на дні приліпилася якась жовта рідина. Кібець тицьнув у фотокартку пальцем. І Север’ян уголос сказав:

– Серафима.

Сліпак допив пиво. Колишній тенісист дивився на плакат – розглядав його він навіть тоді, коли пив пиво: оголена жінка в промінні. Таке проміння малюють сектанти на своїх постерах. Сліпак не любив порнографії, а те, чим він займався раніш і нині, з простодушною хитрістю списував на нещасну долю, що вимагає повсякчас, як його шлунок і статеві органи, чогось більшого. Як чи не кожен злодій, він був сентиментальним і носив важкий золотий натільний хрест – пам’ятка про обчищеного ним антиквара. Сліпак ще раз подивився на жінку під рожевими хмарами і в промінні, але не на співрозмовника, Чакоса. У нього, цього Чакоса, важкий погляд і дурні думки в голові.

– Якщо вона не боїться з’являтися на людях, отже, у неї на це є всі підстави, – нарешті сказав він і помахом руки замовив собі ще одне пиво так, наче Чакоса не було поруч і він говорив до плаката з голою бабою.

– Або вона дурна… – проговорив Чакос.

– Людиною, хоч і дурною, щось водить у цьому світі, – зауважив Сліпак і ковтнув пива.

– Кінчай цю байду.

– На неї нічого нема. Розумієш? Навіть справи її нема. А те, що вона плуталася з Фіксою, – фук. Те, що я тобі розповів, теж фук. Скоро вона стане твоєю хазяйкою, і тоді… – Сліпак зробив рух у повітрі усіма пальцями, наче грав на піаніно. – Чи ти теж хочеш бути хазяїном?!

– М-д-а… Хитра штука, – сказав Чакос.

– Усі баби такі. У тебе вічно з ними були, Чакос, проблеми. Облиш ці діла. Юридично вона матиме чверть від усього. А решта піде виблядкам Хруста і його колишнім курвам. Якщо, правда, він не перепише все на неї. Так що краще тримайся берега… або… Або замов її…

Чесно кажучи, Чакос і сам не знав, чого хотів. То він хотів, щоб Серафима лягла під нього, то бажав її смерті, але щось смоктало в нього гадючим страхом ночами в грудях і прямо-таки скручувало яйця. Цього він Сліпаку не казав. Але Сліпак, якщо і здогадувався, то поки що тримав нейтралітет.

– Чому воно так: одним усе… – почав було він, але Сліпак помахав рукою.

– Дай бабі спокій. Не подобається мені це. Усе. Я тобі нічого не винен. Якщо треба, то я сам поговорю з Хрустом, якщо він дотягне до літа. Усе. Покєда. – І Сліпак знову звернув свої інтелігентні очі на постер із голою жінкою, над якою пливли рожеві хмари.

Юркевич ніколи не відзначався пунктуальністю, але цього разу він прийшов у ресторанчик завчасу. Те, що він був таємним радником Хруста, не знав ніхто, окрім покійного міністра внутрішніх справ. Чакос займався поточними справами і був надто тупим для хитрішої механіки. Окрім того, що Юркевич був неабиякий спеціаліст, як лікар, він відав усіма юридичними справами, куди хтивого і жадібного Чакоса не підпускали. Хруст мав до Чакоса сентимент ще зі старих часів. Отже, цей сентимент – от тобі й на – і гробить усі справи.

Саме Юркевич намагався щось довідатися про Серафиму, але, як не дивно, нічого не знайшов. Зовсім. А Юркевич не був ані містиком, ані людиною легковірною – він узагалі не вірив ні в що, окрім грошей і успіху, і був чистої води гедоністом. Проте він вірив у абсурд, який панує в цій країні. А отже був певен, що з абсурду цього можна скористатися. Як людина старої формації, він не вірив у комп’ютери, чиї нутрощі берегли незчисленні досьє, у яких заплуталися не дуже грамотні правоохоронці. І до того ж, йому подобалася нова дружина боса. А тому він надто глибоко не копав, не давав хабарів для облізлих ментівських сявок, розуміючи, що це кодло за добрі гроші підведе під монастир рідну матір. Але сьогодні Хруст йому сказав, що треба перевірити. У нього є підозри. Як лікар, він і так усе перевірив, але нічого не знайшов. Юркевич найняв купу спеціалістів, але у його очах вони не були розумнішими за дерев’яну довбню. Тому він і вирішив поговорити з Серафимою: невігласкою, якій бракує виховання, але скромності й розуму – не позичати. Юркевич вирішив так. І хто більше помилявся?