Александр Ульянов - Серафима

Потім, несподівано для себе, вона почала писати вірші. Банальні й прості. З граматичними помилками. Круглими, школярськими буквами. «Сонце світить, квіти пахнуть, а коханий мій не прийде. О коли його побачу. І напевне так загину». Іноді її писанина була не в міру сентиментальна – така Серафимі подобалась найбільше. Про її поезії не знає ніхто. Ночами на неї находить і вона не спить. Вона останніх два місяці не може спати без пігулок. Запиває завжди склянкою коньяку, і тоді все пропадає – у чорному проваллі. Їй майже нічого не сниться. На неї находить щось, вона гола ходить кімнатами, жбурляє речі, шматує одяг, а потім знаходить себе зранку (так, саме знаходить) з подряпаними руками і довго дивиться у дзеркало. Прийнявши ванну, випивши кави, вона повільно прибирає гармидер, сідає і дивиться у двір на ядучий березневий туман. Тоді вона й думає про того чоловіка з дивним обличчям і ніжними випещеними руками. І це для неї насолода. Вона починає мріяти: як він рятує її від пожежі, від бандитів, від Хруста. Не вистачало лише тапера – на додачу до її мрій.

Хруста поклали до лікарні. У нього зробилося пергаментним обличчя, він марив, і лікарі сказали, що печінка у бізнесмена розкладається швидше, ніж м’ясо на сонці. Це був квітень місяць. Якраз Лєра вийшла заміж. І того дня, коли сонце жовтком бовталося у колодязях дворів, Серафима прокинулася рівно о дванадцятій годині: у поту, зі сверблячкою між ногами. Вона випила трохи абсенту, прийняла ванну. І, стоячи біля дзеркала, вона побачила себе, своє відображення, мовби з потилиці, знову. І та, друга вона, повільно кудись йшла, туди, у глибінь – синю і страшну. Вона повернулася й пішла. На вулиці її злякало сонце і тлумище людей. У вухах лящало. Сонце гуло в небі, відбивалося у вікнах. В авто вона трохи прийшла до тями, але всю дорогу до оранжереї не могла опанувати себе. Спочатку думала про Лєру, але, під’їжджаючи, зрозуміла, що справа в іншому. І це стосувалося Хруста. В оранжереї вона знайшла течку з адресами, іменами людей, копіями історій хвороб. Треба було діяти. Переписавши дуже старанно все, що було потрібно, на папірець олівцем для креслення, вона поїхала до чоловіка. І умовила його зробити пересадку печінки. Це був єдиний спосіб відтягнути час. Вона сама не розуміла, для чого, але була певна – так потрібно.

Виходячи, вона зіткнулася з Чакосом і доктором Юркевичем, особистим лікарем Хруста. Високий чоловік з чорною борідкою, горбоносий, з обличчям, зеленим від геморою й інших хвороб. Тобто – усіма ознаками гульвіси, селадона. Доктор підторговував морфієм і ледь не потрапив до в’язниці. Хруст допоміг йому, й упродовж десяти років Юркевич, чи не найкращий спеціаліст в столиці, зробився другою тінню бізнесмена. Юркевич полюбив Серафиму відразу. Називав не інакше, як «лапочка» і «сонечко». Гречно цілував їй руку, іноді цілував у щоку, і Серафимі це подобалося, виходило так, ніби щось їх пов’язувало.

– Як він там? – поцікавився доктор, затуляючи своєю недолугою постаттю Серафиму від Чакоса: він не терпів його.

– Погано. Він погодився на пересадку печінки, – відповіла Серафима, намагаючись розгледіти через широке, гостре плече доктора обличчя Чакоса.

– У вас, лапочко, буде час? Мені з вами треба поговорити, – доктор поцілував руку Серафими. – Скажімо, через годину.

– Так. Я на вас чекатиму в «Конкорді», – і вона пішла, погойдуючись між білих дверей коридору лікарні. Сонце гуділо на вікнах, на асфальті і калюжах. Вона погнала свій «феррарі» одеською трасою, а потім зупинилася і потелефонувала.

– Алло, Сергій Юрійович? Я з приводу квартири. Ви давали оголошення? Ні? Тоді я помилилася. А, ось воно що: ви вже здали її? Ні, я місцева. Але, розумієте, у мене виникли сімейні негаразди. Ви не можете щось підшукати? Так, це мій номер мобільного. До завтра.

Вона гнала «феррарі» і розуміла, що на пересадку ніхто не згодиться. Це майже смерть. Але про що саме вона дбала, і дбала щиро, нікому не спаде на думку, а так – усе шито-крито. І вона із завмиранням серця по гнала на Володимирську, плекаючи надію, що зустріне того чоловіка з тендітними жіночими руками. Мрії рожевими хвилями покотилися у Серафими перед очима. Це нездійсненне, що нагадувало чорно-біле порно, це таємниче з неповторним запахом, що проникав у людський організм, наче отрута, заводило її, як сучку під час тічки. Нічого особливого, але втіху від життя вона знаходила у мріях, подібних до кіно, і кіно, подібному до мрій.