Александр Ульянов - Серафима

Север’ян затягнув місцевого божевільного Кібця до насосного відділення. І почав з ним розмовляти. Кібець лише пускав соплі, кричав, тож довелося його садонути під дих, а вже потім дати льодяників. Кібець недовірливо глянув на лискучий пакунок. Потім узяв, наче мавпа, розірвав зубами й запхав цілу жменю до рота. Север’ян сидів напроти нього, у голові гупали водяні насоси, він курив і чекав, поки Кібець пережує. Божевільний закінчував з однією жменею і брався за іншу, не забуваючи облизати липкі пальці. Нарешті, десь за півгодини, у його очах промайнули проблиски розуму, і Север’ян подумав, що Кібець не такий вже й ідіот. Токсиколог витяг фотокартку і тицьнув пальцем у Серафиму й Настю.

– Ти знаєш їх?

Кібець почав терти свого рудого чуба, крутити головою і ховати очі. Він знову видурював у Север’яна льодяники. Але той лише пустив йому сигаретного диму в очі.

– Де ти бачив їх?

Кібець, не дочекавшись ніякої винагороди своєму мавпуванню, ствердно, як це роблять блаженні, тицьнув пальцем у Настю.

– Ця мертва!

Север’ян не прибирав фотокартки. Кібець цілу хвилину лупив перелякані очі, а потім сказав:

– Ця сіла на паровоз і поїхала.

– Сама?

– Товстий чоловік. А приїхала з іншим.

Север’ян підсунувся ближче, шаснув рукою до кишені і витягнув шоколадку. Покрутив перед носом у Кібця.

– Де ти їх бачив? Розкажи. Я дам тобі багато шоколаду. Ням-ням, – скривив він обличчя.

– Ням-ням, – повторив Кібець.

Чакос дивився, як міліціонер розливає горілку. Це був капітан з голомозою головою, стомленими очима, важкими рухами, як і належить людям його професії. Коли горілку розлили, обидва чоловіки мовчки випили, закусили малосольними огірками й утупилися один в одного. Обом, швидше за все, було неприємно. Вечір сповзав на день, як непрана ганчірка, – дощі, передвісники осені, мили місто вже тиждень. І всім це обридло. Зрештою, капітан потягнувся був до пляшки, але облишив, сказав:

– Ну, і для чого воно тобі?

– Треба, – Чакос подивився якось убік.

– Ну тоді слухай. Ми не знаємо, кого там знайшли. Зрозуміло? Калениченко казав, що їде до Реуса. І з усього видно, він там і був. Але коли все ото загорілося, то ми знайшли тільки одного. Другого не було. І те, що ми знайшли, могло бути і Калениченком, і Реусом разом. Утямив? Калениченка пасли давно. У нього кінці якісь там були, гроші він брав страшні. Щотиждень, і його погребли б. Свої. Розумієш? Тому краще його для всіх було поховати, – капітан розлив горілку. – От. А щодо тієї дівахи – хто його знає. У неї яка прописка? Не знаєш. От і дізнайся, а там розберемося. Тут, щоправда, одна, схожа на неї, з Фіксою плуталася. Так, саме з тим Фіксою, що його на Басейній братва порішила за бєспрєдєл. Я пориюся у справах. Але нічого не обіцяю. Справа закрита, і там ніякої Серафими не значиться. Це я тобі точно кажу. Була циганка, так, циганка, але і ту відпустили за… Не знаю точно, за що відпустили, – капітан одним духом випив горілку. Чакос витягнув дві стодоларових купюри, поклав перед капітаном.

– Дива просто, – сказав він, потиснув руку капітану і, більше нічого не кажучи, вийшов під дощ.

Шум на вулиці трохи його заспокоїв. Чакос ткнув сигарету в рота. Потім рвучко витягнув мобільник і подзвонив:

– Слухай. Тоді Хруст повинен бути в курсі? А?

– Напевне. Що ти від нього приховаєш, – була відповідь.

– Тоді старигань грається з вогнем, – пробурчав Чакос більше для себе.

– Так, і ще одне, – прошипіло в трубку. – Я забув тобі сказати: ми там знайшли купу всіляких колб, склянок різних. Ну ти розумієш. Напевне, Реус переганяв наркоту зі своєю пасією. А мо’ вони рулили разом з Калєкою.

– Діла, – сказав Чакос і вирубив трубку.

Те, що Серафима жива, для Север’яна не було несподіванкою: людина, яка в житті переважно спілкується з покійниками і має справу з їхніми нутрощами, навряд чи здивувалась би чомусь у цьому світі. Проте Север’ян вбачав у цьому логічне продовження своїх пошуків. Він дивився, як Кібець запихає до рота шоколадні плитки, нервово курив, поправляючи окуляри. Нарешті Кібець доїв і поляскав себе по пузі долонями. Север’ян терпляче очікував. Пішов дощ, важкі краплі гухнули по жерсті. Кібець утягнув голову в плечі й посік очима навсібіч, показуючи, що йому страшно. Крізь вікно було видно шматок неба, частину пірса й дамби. Сплюнувши, Север’ян звівся на ноги, погрозливо насупився.

– Ну, і коли ти бачив їх? – Він ткнув пальцем у фотокартку і подумав: а нащо воно йому. Він що, детектив, щоби розшукувати цю малохольну ідіотку по всьому світу? Але якийсь паскудний голос, липкий і обридливий, проскавучав з кутка, що це треба, і ніхто окрім нього це не зробить. Аби токсиколог був набожною людиною, то напевне б перехрестився. І тут Кібця прорвало. Він пускав соплі і розповідав.