Александр Ульянов - Серафима

Вона навідріз відмовлялася від наркотиків, дорогих розваг і справлялася на кухні самотужки. Вона входила в людські життя, в довіру, але найтемнішою плямою був Чакос. За Чакосом прийшов кошмар невідомого чоловіка з рубаним вуркаганським обличчям і тендітними витонченими руками. Чакос якось перестрів її на кухні в одному халаті і сказав: «Дєтка, я таки тебе розколю. Або ти ляжеш під мене, або…». І Серафима почала виконувати свій план – упевнено, холоднокровно; зачинившись у спальні, вона мастурбувала і поверталася в життя з сухими і жорсткими очима. Тут-то вона і згадала свою колишню коханку – Лєру. І вже з досвідом, вирішила, що колишніх ніколи не буває.

Секс для неї нічого не означав, окрім засобу зняти нелюдську напругу, що високовольтним струмом весь час проходила крізь неї. Як ціль, як досягнення, як інструмент – Серафима ставилася до цього з провінційною стриманістю. Вона не була курвою чи стервом. Вона знала, що робить це з іншої, хоч і не зовсім зрозумілої, причини. Їй подобалося спати з людьми, котрі їй були симпатичні. Лєра ж втрапила в зачароване коло, а тому ніяк не могла вирватися з нього. Вечори її збавляли випивка і наркотики. А ще – спорт. Хто звів її в Карпатах зі сноубордистами, лишається тільки гадати. І ось вони – Лєра і Серафима – зустрілися знову. Переспали, коли їхні чоловіки пили віскі і милувалися синіми схилами, вдаючи із себе мужніх завойовників. Ілюзія – як приховане вбивство або як пізнання світу. А потім, поклавши голову на міцні сідниці Лєри, Серафима сказала:

– Мені потрібна оранжерея. Але це наш секрет. Ти вмієш мовчати…

У Лєри від ревнощів зайшлося серце: о, так, вона має таємницю, ця цупка й тендітна водночас дівчина. У Лєри набігли на очі сльози. Серафима підтиснула плечі і твердо сказала:

– Заспокойся. Ти поводишся, наче справжня лесбіянка. А ти ж бо мені подобаєшся. – І вона не збрехала.

Лєра закурила, поцілувала у спину свою кохану.

– Все, що побажаєш, люба.

Чакос у минулому був освідомлювачем у карному розшуку. Або, по-іншому, стукачем. Якийсь час він працював на Реуса, добре знав і Калениченка. А тому вирішив копати десь у цей бік. Логіка підказувала йому, що ця дівчинка з неба не впала. Хтось повинен знати про неї. А що у неї темне минуле – не було жодних сумнівів. Навіть Алісія не була бездоганна, хоча нічого особливого у покійної в біографії не було. Чакос був педант і як кожен педант і чепурун-чистоплюй мав збоченські нахили. А ще збирав на людей, з якими близько контактував, досьє. Такий у нього був пунктик. Віднедавна його вразило почуття. І він сам це почуття, на межі пристрасті, роздмухував. Але Серафима виприскувала між його пальців, як розлита ртуть. Його брав острах від її погляду. І він хотів її більше за всіх жінок, які в нього були. А ще Чакос так не боявся Хруста, як Серафиму. Вона йому снилася ночами. А коли снилася, він прокидався у холодному поту: переляканий, збуджений, мов нехолощений кабан. Тож розшуки Реуса ні до чого не привели, окрім того, що Чакос дізнався, що того поховано на Байковому цвинтарі, і зробив це не хто інший, як Хруст. Це здивувало Чакоса, бо у хазяїна від нього не було таємниць. А ще більше здивувало, що Реус жив із Серафимою. Щоб запідозрити Серафиму, не треба великих зусиль. Так Чакос вийшов на Калениченка. І тут його очікувала несподіванка. Обидва вони загинули за досить таємничих обставин. І Чакос, потираючи руки, вирішив діяти.

Напевне, Серафима почувалася самотньою. Хоча це тільки припущення: ніколи не скаржилася, а жила, наче у воду дивилася. І вона не могла без союзника. Ночами, густими від мрій, – мрії заповзали під її шкіру, болісно і солодко, – згадувала Реуса. І десь у глибині душі була вдячна колишньому, у всіх сенсах, майору. Він лишив їй два десятки досьє, трохи грошей і до десятка рецептів отрут, що він напитав то у циган, то у бродяг, а то і повизбирував по бібліотеках. А ще в їхньому сховку вона надибала до трьох десятків паспортів, заготовок, порожніх бланків. Це була спадщина Шпулі й Калениченка. Зустрівшись знову з Лєрою, вона відчула міцний ґрунт під ногами. Вона не дала новій пристрасті розтягнутися на місяці. Вона змусила Лєру придбати оранжерею і ростила там не самі троянди. Лєра чудувалася. Їй навіть це імпонувало, її інтригувало, і вона прямо пісяла кип’ятком. Виходило так, наче вона намацала сенс у житті. Ілюзія поцілувала Лєру в лобика.

Кібець, плутаючи ногами, нарешті вибрався на дамбу. Він радісно замахав руками, потім поправив рожеві жіночі гетри на ногах. Він повертів головою. Ухопив вітер руками: раз, другий. Застрибав на місці і знову почав вимахувати руками: ось який я, мені й сьогодні це вдалося. Потім він відтягнув гумку на вилинялих шортах і прямо з дамби (хо! з висоти кільканадцяти метрів) подзюрив у воду. Далі він витягнув шию, так, як люди, що зробили щось незрозуміле для навколишніх. Кібець починав здогадуватися, що сцяти тут не треба було. І тихенько, косячи поглядом на власну тінь, подався уздовж дамби. Тут його і сцапурила чиясь рука і потягнула до насосної станції. Рука була дуже міцна, тому Кібець спробував закричати. Але з’явилася друга рука, яка садонула його спочатку під щелепу, а потім дала гучного запотиличника. Кібець нарешті заспокоївся, повис ганчіркою і, заплітаючись ногами, віддався на волю руці.