Александр Ульянов - Серафима

Нарешті відбулося. Терпкий запах соняшникового насіння, гул вітру над оранжереєю, усміхнене обличчя Лєри з блазенськи опущеними кутиками очей і слоїк, повний слоїк брунатної рідини. Усе це – як колір Лєриних очей, як її чистий подих із запахом соняшникового насіння. А надворі синій холод, вітер і зима. Ніздрі Серафими тремтять. Вона піднімає догори на долоні слоїк, під бліде сонце. Нарешті це відбулося.

– У тебе зараз жовті очі, – сказала Лєра, і усмішка розбіглася її обличчям тисячами зморщок.

– Справді? – І схоже, Серафима зараз нічому не здивувалася. І це, напевне, була її перша й остання помилка.

– Тут тебе якийсь божевільний запитував, – сказала Лєра. – Такий прикольний! – Лєра розсміялася, дзвінко, як могла, і впала спиною на гамак.

– Мені щось холодно, – сказала Серафима, обережно опускаючи слоїк з темною рідиною, і подивилася крізь нього на свою подругу.

– Зима. Тому й холодно, – Лєра закурила. – Я, напевне, навесні вийду заміж.

Серафима нічого не сказала. Стиснула губи, поставила слоїк на стіл. В оранжереї стояв запах хризантем і орхідей. Троянди не вродилися. «Найдивніше – троянди», – подумала вона і в задумі обійшла гамак.

– Саме час. Саме час. Саме час, – повторила вона і заглянула у теплі карі очі Лєри. – А як виглядав той чоловік?

Лєра зробила губи дудочкою. Потім ткнула туди сигарету. Витягнула голову і протягнула обличчя до Серафими. Але Серафима не зробила відповідного руху – лише клацнула запальничкою і провела вогнем у себе перед очима.

– Холодно, – знову повторила вона і сама здивувалася, бо дійсно відчула псячий холод, що заповз у самі кістки, у нутрощі: нарешті це відбулося, а ця ідіотка навіть не цікавиться, що вона і якою ціною досягла цього, а може, вона заздрить? Фактично, життя для Серафими вже нічого не важило: ані своє, ані Хруста, ані Лєри. Вона, як мураха, пройшла тяжкий шлях, наосліп підбираючи інгредієнти, і це нікого не цікавить. Її, певне, вважають за дурну, провінційну ідіотку.

– Як виглядав цей чоловік? – майже прошипіла вона.

– Ну, в чорних окулярах. Із зеленим обличчям. У потертій джинсовій куртці. Він подібний до бомжа. Смердів весь. Ось, – ображено сказала Лєра і крізь пальці подивилася на подругу. За головою Серафими світило синє зимове сонце. Від запаху орхідей паморочилось у голові. Лєрі зробилося нудно й моторошно. Вона сама собі підкурила, дмухнула димом. Зіскочила і, погойдуючи стегнами, подалася до виходу.

– Нам пора. Поїхали, якщо бажаєш, – сказала.

– Ні, я ще лишуся, – Серафима втомлено опустилася навпочіпки. – Я зателефоную.

– Атож. На тому тижні.

Серафима клацнула запальничкою. Раз, другий – чуже життя має тільки формальне значення, коли справа стосується власного. Вона поглянула на Лєру, але сонце світило в очі, і перед нею стояла темна постать.

Ось так жінки пішли уздовж берега, а за ними – він: Кібець усе показує, а не розповідає. І Север’яна це розсердило. Його мутило від запаху сечі, шоколаду і давно не митого тіла. Запах гнилих водоростей, шум хвиль, що бились об пірс. Він ухопив за плече Кібця і крикнув йому над вухо:

– Ти говори людською мовою, виродку!

Север’ян зарухався, як комаха-богомол, готова ухопити й роздерти жертву. Кібець замахав головою, надув щоки, потримав повітря і з шумом випустив. Замахав руками – так він показав, що тоді був вітер. Тоді хапнув фотографію, ткнув пальцем у дівчат і побіг берегом. Упав, як підкошений. Піднявся і знову упав за півметра від того місця. Север’ян не встигав за ним. Але він уже вловлював суть проблеми. Жінки були на пляжі, і Кібець за ними слідкував. У них було багато пляшок. Напевне, пиво? Вино? Яка різниця. Тоді був вітер. Якщо вони пішли на пляж, то це тільки влітку. Але чому вітер, вірніше, чому у вітер? Чоловік, невідомий чоловік, йшов за ними назирці. Значить, він страхував когось: Серафиму або Настю? Потім Кібець показав, як літають птахи. Одна дівчина йде. Чоловік курить за камінням. Вони зустрілися. Чоловік киває головою. Жінка сідає і мастить собі між ногами і груди. Кібець тре, ніжно, зовсім тобі як жінка. Вона повертається. Кібець крутиться, наче ошпарений.

Север’ян розуміє, що це жіночі ігри. Але у тієї, що мастила, судячи з усього, нічого не виходить. Кібець показує, як вони сидять і п’ють. Кібець знову показує птахів. Надуває щоки. Одна підходить і мастить спину чимось іншій. Кібець перебігає і показує, як чоловік повільно йде. Далі Кібець іде, махає рукою – одна з жінок прощається. Кібець мовби довго чекає, а потім наче збирає пляшки і рештки їжі запихає, уявно запихає, до рота. Тут Север’ян спльовує і розуміє, що трапилося. Отрутою було якесь мастило. Так просто. І отруйницею була Серафима. Він іде під вітром, накрапає дощ. І експерт не знає, що з цим усім робити. Тут-бо він розуміє те, що і всі: без сторонньої помочі, без тієї ірраціональної сили, котру він відкидав, – у нього нічого не вийде. Але Север’ян надто упертий. Страх навалюється йому спочатку на тім’я, потім наче ламає хребта, ноги. І Север’ян, скрегочучи зубами, падає на пісок, і його голос, відчай у його голосі, здається, пересилює вітер, дощ.