Александр Ульянов - Серафима

– Відвезіть його до лікарні, а то ще чого доброго здохне, – сказав він Чакосу. – А ми з Серафимою поїдемо по магазинах. Втомився я. Як я втомився. Пора й відпочити.

Тіні повзли салоном, коли вони виїхали на площу Перемоги. Минули Євбаз і повернули на Лук’янівку. Хруст завжди водив авто сам, випадком за кермо сідав Чакос. Серафима розуміла, що старий не думав здаватися. Але чи намагалася вона щось зробити нині? Напевне, ні. Її задовольняло нинішнє становище. Хруст допоміг їй із житлом, уладнав усе з міліцейською тяганиною і похороном того, що лишилося від Реуса. Зараз вона ходила в чорній сукні, з чорною пов’язкою на голові, з-під якої вибивалися її каштанові, з мідним відливом, кучері. Чорна сукня, біле тіло, високі груди і сталевого кольору очі. Не це одне захоплювало Хруста. Він, напевне, закохався, відчувши в ній рідну душу. Нічого не насторожувало. Він стомився бути у вічній тяганині з життям і смертю. Віддати належне – Серафима поводила себе скромно, нічого не вимагала, достойно приймаючи подарунки і віддаючи у міру можливості все, чого бажав Хруст. Потім, щоправда, психологи і психіатри зіб’ються з ніг, вишукуючи: де справжня Серафима, хто вона і що вона? Але Хруст дихав останніми днями на повні груди. Серафимі було мало приймати його залицяння, подарунки, квартиру на Печерську – двокімнатну, маленьку, але затишну. Ще до цього часу, до цього випадку, вона більше нічого і не бажала. Але сама зустріч з його дружиною влила холодне срібло в її груди. І зараз вона завбачливо ховала свій жорсткий погляд за темними окулярами. Зараз вона боялася, що Хруст почне цікавитися її долею. Сонце лежало на дахах, наче перший сніг. Хрусту було сумно. І він сказав:

– Господи, що з нею зробило життя.

Серафима промовчала.

– Вона говорить, що була під коксом. А хіба це щось змінює? Скажи!

– Ні, – коротко відповіла Серафима. – А наступного разу вона шмальне в тебе і скаже, що була п’яна чи під кайфом.

– Так. Інфантильне покоління. Цілком атрофоване відчуття відповідальності, – Хруст вирулив до японського ресторану.

– Не у всіх, – коротко сказала Серафима і подивилася крадькома на годинника. 13.00. Скоро все закінчиться, і можна буде зняти окуляри. Хруст припаркував машину. Сонце лилося безкінечними потоками. Він набрав у легені повітря й відчув себе щасливим.

Нічний клуб «Оранжерея». Бессарабка, наче проторпедований корабель, зачіпає його якось боком. О такій порі заявлятися сюди ще рано. Жінка витирає піт шовковою хустинкою. Так, немов хоче чогось позбутися. Алісія хилитається на теплому вітрові. Пройшов дощ. Швидкий літній дощ. Невідомо для чого вона глянула на годинника. Рівно 13.00. Алісія гойднулася, спиною подалася назад. Засміялася істеричним сміхом. На ній – зелена важка сукня, тканина відтіняє бліду шкіру на шиї, вже пронизаній промінчиками синіх жилок і тріснутих капілярів. Алісія таки втримується на ногах. Сміється. Вона підходить і б’є черевичком у скляні двері. Їй відчиняють одразу. Алісія йде темним коридором, заходить за барну стійку.

– Де Сьома?!

Налила собі повну склянку віскі, але не стала пити. Утупилася очима у ртутну пляму сонця, мельхіоровий простір із пилинками, прямовисним промінням. Алісія гикнула і попросила ще раз Сьому. Охоронець позіхнув, але з місця не зрушив. Алісія провела рукою в повітрі зовсім без причини, перевернула склянку.

– Прибери! І поклич Сьому!

Охоронець ще раз позіхнув у кулак, розвернувся одним плечем і пішов якось боком. Дорогою він перднув. І Алісія сказала «фі», затуливши ніздрі двома пальчиками. Вона сіла за стійку і стала чекати, уп’явши нерухомий погляд у зелений трикутник світла, що його сікли комахи. Жінка чіпає ті лінії пучками – проводить пальчиком, повертається назад. Вона встає і ходить уздовж шинквасу, скидає склянки на підлогу і кричить: «Сьома!» Потім зупиняється, наче у фантастичному зеленому мороці, з ударами спиць світла, бачить велетенську комаху, і ця комаха перебирає лапками – ось-ось добереться до неї. І щось зміниться. Саме так, усе мусить змінитися. Вона закинула голову, подалася спиною, розкрила рота, показавши білі зуби дзеркальній стелі, і засміялася переможно і довго:

– Старий козел! Він мене ще запам’ятає!

Нарешті до неї дійшло. Це прозріння вибухнуло шаленою радістю. Вона дістала слоїка. Висипала на шинквас, розбила на дві доріжки і втягнула через стодоларову купюру – як звикла. Сіла, закинула голову, поправила рукою свою хлопчачу зачіску. І впала на підлогу, схопившись за голову. Сьома й охоронець застали її в дикій позі під шинквасом. Охоронець нагнувся. Помацав пульс на шиї і сказав: