Александр Ульянов - Серафима

– Це вона посадила. Хороша дівчинка була.

На останньому слові нижня губа у нього смикається, він починає тягнути – затяжка за затяжкою – і повертається до столу. Коли пляшка наполовину порожня, до столу підсідає мати. Вона худа, з обвислими, колись красивими, грудьми. Очі великі. Майже тобі чорнильного кольору, а руки граційно подають чоловікам нехитру закуску.

– Розкажи, батя, отой випадок… Так, тоді її врятував сам Бог, не інакше… – говорить мати і плаче, але з усього видно, що їй приємно навіть плакати за Серафимою.

Обидвоє – чоловік і жінка – не називають її справжнім іменем. Ніяк не називають. Наша дівчинка, наша голубка, наша красуня. Север’ян за місяць так звикся, що здавалося, ніби знає Серафиму з дитинства. Старий «випадає», ореол зморщок біля очей матері розлітається; очі у неї дивно чисті, з краплями болю. Батько випиває чарку. Закурює прямо в кімнаті, і мати мовчить. І от він розповідає під осінній гуркіт моря, що падає у прочинену кватирку.

– Да-м… Ото ми поїхали, скільки там їй було – шість чи сім?

– Сім. Вона якраз у школу пішла.

Маленька дівчинка біжить над берегом. Тут круто, і пісок з глиною та камінцями летить у шумовиння моря. Голова у неї рухається разом із сонцем – круглим, маленьким і чорним – так бачать мати і батько. Вони сидять – біла церата, огірки, помідори, літрова пляшка червоного вина. Несподівано батько зривається і кричить. Дівчинка зникла. Земля і пісок ворушаться живо на тому місці, де вона стояла, а сонце зараз яскраве, як ніколи. Сиплий полудень. Батько схиляється над урвищем, вітер надуває сорочку, напевне ту ж саму, що нині на ньому. Дівчинка лежить на березі. Вона лежить, і вона мертва – це батько знає. Він оббігає урвище, схиляється над нею. Він прикладає вухо до грудей, але вона не дихає. Він піднімає обличчя вгору і бачить лише очі матері – злі, сухі і повні сліз. Минає півгодини, коли приїжджає «швидка». Лікарі констатують смерть. Мати стоїть на колінах і рве волосся на голові. Батько, стиснувши кулаки, тупо дивиться, як її вантажать на ноші у великому, на блискавці, чорному кульку, і думає, що цей мішок для неї завеликий. Мати затихає, вона ворушить ротом, плюється піною. Показує пальцем, тицяє перегнувшись реально вперед. Лікарі і санітари дивляться і бачать, що мішок починає рухатися. Хтось підбігає і кричить, що дівчинка жива. Дівчинка стоїть і дивиться на них сухим поглядом.

– Ось так було. Від того дня вона змінилася. Спала з відкритими очима, – говорить батько, закурюючи нову сигарету.

Север’яна це не цікавить. Він не намагається вловити зміст, взагалі йому потрібно щось інше: потрапити до її кімнати. Він упевнений, що Настя померла не просто так, але його цікавило – від чого. Людське життя для Север’яна – не більше від модної абстракції. Людям взагалі не треба було народжуватися – десь така у нього філософія. Він вийшов під тугий холодний вітер і плюнув спересердя у ніч. Місяць гострим рогом крає море. Йому остогиділо і це іграшкове містечко, і море, і нескінченні пляжі з крупами засмаглих ледацюг; його вивертає від власного запаху. А ще більше – він не знає, не бачить тієї отрути, якою вбито Настю. Але головна причина, що рухає Север’яном, – це марнославство. Його трусить, його кидає в піт і холод. Хміль вилітає з космічною швидкістю. Закусивши губу, він тоскно скімлить на море.

А в той час батько Серафими важко обітер піт, закурив сигарету, перед цим обламавши фільтр, і, дивлячись на водонапірну башту, з одного боку розбиту іржею, погладив дружину, як собаку, по голові. Вона пригорнулася до нього так, як пригортаються у перші дні після весілля, і сказала:

– Чому ти йому не розповів усього?

– А воно йому треба? І хто повірить тому, що ми бачили.

Жінка стала на носочки, потягнулася зовсім по-дівочому губами до сигарети, вдихнула пекучого диму.

– Ти така гарна, – сказав чоловік.

А Север’ян все плював і плював у море, та так, що аж у роті побабіло, зробилося сухо. Потім він сів. Рука, плутаючись, зашмигала кишенями, і нарешті він витягнув те, що шукав. Це пробірка з пробами з решток Насті. Він тепер знав, що робити. Інтуїція підказувала йому шукати її батьків. Саме так. Тоді, напевне, можна буде дізнатися, де Серафима: на дні моря чи десь-інде у цьому великому й жахливому світі. Север’ян струснув плечима й опустив голову. Холодна хвиля лизнула його черевики, вдаривши ніздрі запахом гнилих водоростей затоки.