Александр Ульянов - Серафима

Щось холодне ковзнуло між ногами, потягнулося животом, лягло на груди. Серафима повільно підвела голову. Це була велетенська чорна змія. Серафима нічого не відчула. Вона провела головою в бік Лєри, і змія, наче керуючись її поглядом і порухом, переповзла на її груди і вже ковзнула між ніг, як дівчина прокинулася і спросоння махнула рукою.

– Не рухайся! – сказала Серафима.

– Боже! Боже! Боже! Мене щось укусило… Мені погано!

Сонце востаннє прокреслило цівкою міді горизонт. Темрява і вологий холод. Як у кіно, подумала вона, схиляючись над Лєрою.

Реус допив рештки горілки, зламав сигарету у попільниці. Останній аркуш досьє перегорнуто, у голові пусто, і пляшка горілки нічого не змінила в його настрої. Узагалі можна було накидатися по саму зав’язку, але він того не хотів. Реус сидів біля вікна, спостерігав за зграйкою дітлашні, що бовталася у сиропі свіжовипеченого серпня. Колишній майор навіть не думав про Серафиму. Точніше, він думав від самого початку, коли вона поїхала, і його навіть утішало те, що вона зараз спить з жінкою. Саме так – спить, а не трахається, лигається…

Він з ясністю, як видалося, думав про Серафиму і про те, що вона буде задоволена роботою. «Вона приїде, – казав собі він, – і все зрушиться, і тоді цей світ, який завмер, зарухається, зробиться живим». Він підвівся, підійшов до вікна, і дошки підлоги прогнулися, заскрипіли під його важкими ногами. Йому зробилося легше – юрба малюків відкотилася у тінь, і зараз перед ним лежав порожній простір із кількома будинками з забитими дверима й вікнами. Він подумав, що у нього таки життя склалося, певне, краще, ніж у тих людей: дверцята шафи зі скрипом прочинилися, і він подивився (спочатку так, знехотя, а потім роздратовано) на світлини ікон Діви Марії, Ісуса Христа, наклеєні з внутрішнього боку. Реус спересердя ляснув по дверцятах. Ті закрилися, а потім знову прочинилися, і Реус продовжував бити й бити їх, а дверцята протяжно скрипіли, зачинялися і прочинялися. Нарешті він зупинився, ошаліло розчепіривши пальці в крові перед своїм обличчям. Голова була тяжка й дико боліла. Він повернувся на свій табурет, що вже не один десяток років стояв на тому ж таки місці, сів, звісивши свою голову до підлоги. Реус переконував себе, що це від горілки – так далеко пішла його свідомість. Але він уже ні з чим не боровся.

Сонячні плями – як розлита олія. За пагорбами – сині дими. А її нема, і її не покличеш. А як і покличеш, то вона все одно не приїде. Телефонний дзвінок підкинув його плечі, його голову, всього його, наче десь ураз вдарило тисячі дзвонів там, на Косому Капонірі. «А чому Косий Капонір?» – подумав він крізь туман. Витягнув мобілку і сказав:

– Алло.

Авто тягнулося повз яскраві вітрини з безстатевими манекенами, його кидало в розпечену пащу безлюдного міста з тисячами іномарок, що повільно проповзали від одного боку життя до іншого. Реус глянув через опущене скло у трикутник свіжого повітря, побачив жінку в «мазератті» і вирішив, що жінка гарна, особливо її підборіддя, вишуканий рот і втомлені очі – все видавалося живим, так, мовби вона велика красива комаха, а він – колекціонер, до якого вона потрапила на голку. І він не переставав думати про Серафиму, й тому це було найстрашнішим – ніби хто з нього живого витягував кістки. Десь там, де сходиться в крапку перспектива цього міста, засів той вселенський колекціонер, що насадить на англійську булавку, і тому нема ради. Реус навіть від цих задоволених думок хмикнув. Але на цьому він зупинився, перестав думати, пішов до супермаркету. Він узяв пляшку горілки, кілька банок оливок і повернувся назад.

Додому Реус їхав зовсім в іншому настрої. Дорогою колишній майор повернув на Басейну, вийшов до підворітні, хоча вдавав, що заходить до одного офісу, і запхнув у тайника течку, запаяну у целофан. Потім він повернувся, важко тупаючи ногами у сирому колодязі прохідного двору. Його не покидала настирна думка про ту жінку – з красивим ротом і синіми втомленими очима. Він погнав «форда» швидше, і коли припаркувався, побачив зелений «хаммер» Калениченка й самого убозівця, що стояв у затінку – під ногами повзали тіні – і курив незмінний, без фільтра, «Кемел», і дивився на дівчат у коротких спідницях, котрі аж ніяк не хотіли звертати на нього уваги: їх приваблював здоровенний і блискучий «хаммер». Вони привіталися, і цього разу вперше, за стільки років, мовчки. Вони пішли – Реус попереду з двома банками оливок в одній і пляшкою чорного «Немирова» у другій руці. Пішли холодком, під липами. Але й там пряжило. Голоси людей тут розбивалися дзвінкими монетами, і Реус не переставав думати про Серафиму, про її тіло, про холодні її очі, і на мить йому видалося, що він таки дійсно втратив розум. Під двома парами важких ніг заскрипіли східці – двоє товаришів піднялися нагору, до мансарди.