Александр Ульянов - Серафима

У Север’яна передчуття були завжди погані. Коли на нього «находило», він дивився на свинцевий берег моря, пив дешевий портвейн і гортав підручники з криміналістики – ніколи не мав довіри до Інтернету. Цього дня, топлячи очі в портвейні, він відпочивав і, напевне, думав, що ніколи не позбудеться цього тягучого запаху формаліну, ніколи не побачить нормальної жінки, і взагалі, світ для нього лише повсякчасний кошмар, і нічого в тому змінити неможливо. Він сидів на мокрій ріні, під осіннім сонцем, що втомливо розливало убоге світло, і світ нікчемним створінням тулився до його ніг. Так здавалося судмедексперту. До його вчувань домішувався запах жінки, невитравний і страшний, і Север’ян знав, що його життя зупинилося: розтяті трупи, нездорова пристрасть до криміналістики… У кишені лежала пробірка з кавалками тіла Насті Ковальчук, і це йому не давало спокою. Невдаху-криміналіста шарпали погані передчуття. І це стискало його мошонку, його анус, його серце. Інакшого не могло бути. Він допив жадібними ковтками, як молодий лошак, портвейн, закрив книгу і, отрусивши штани, – невідомо від чого, можливо від сигаретного попелу, – пішов у бік СТО, де траса затягувала петлею місто.

За вітриною маркету висіли золоті бджоли. Калениченко помацав язиком червону м’якоть за яснами. Вилаявся: «От гівно, нагнало піднебіння!». Він пройшовся між довгими стелажами, відчуваючи, що від запаху прального порошку і помаранчів його трохи нудить. Нічого особливого. Але зараз начальник УБОЗу намагався думати. Він узяв пляшку червоного вина, покрутив його у своїх велетенських незграбних руках, із задоволенням відчув прохолоду, але знову повторив: «Отаке гівно…» Він подумав про Реуса і про його коханку. Настирна думка не полишала його з самого ранку, було відчуття, ніби прорізався зуб мудрості. Що більше Калениченко думав про цю дівчину, то більше його це дратувало. Його дратував Реус, дратувало багато чого іншого, і це не давало йому спокою.

Серафима погладила пушок на щоці Лєри, вітер вітрилом напинав занавіску, а за вікнами, з неймовірними запахами, з прогрітими на сонці тілами лизькало береги Червоне море. Великий рот Лєри, її високі груди. Що вона відчувала, окрім насолоди, котра била її блискавкою, а потім відходила, наче хвилі зливи, чи удари вітру, чи напади люті. Серафима лягала на спину і бачила перед собою пахучі, ще свіжі, вистругані з сосни стелажі з різноманітними слоїками. Вона бачила себе, бачила, як вона ходить між стелажами, а з нею, звісно, Лє, – пушок на щоці й на руці світиться білим снігом. Її мрії, її сни відповідали її вихованню, вірніше сказати, сутність самої Серафими ховалася у цих мріях. У фантазії вона була такою ж недалекою, як і в житті, і лише розум і дика, звірина інтуїція являли справжню Серафиму.

Про Реуса, про горище вона завжди згадувала із тим самим відчуттям, що й про віддалене батькове дихання, коли він заповзав на матір, а потім відклеювався, наче глист. Частиною мрій Серафими був і Він: ані імені, ані Його самого вона не пам’ятала, хоча знала, що упізнає з тисячі тисяч людей. Він виходив з тіні і сам був тінню чогось великого і захоплюючого, коли їхній з Лєрою секс перед пляшечками з отрутою доходив найвищої точки. Він схилявся над її вухом і говорив ці слова, о, ці слова. Вона так і не бачила Його обличчя, але відчувала, що скоро зустрінеться з Ним.

На пляжі, серед тисяч загорілих міцних і випещених тіл – жіночих і чоловічих – вони нахабно розглядали дамочок «сюнь-масюнь», що засмагали топлес, здоровенних бандюків із золотими ланцюгами, плюгавеньких і блідолицих бізнесменів і підхихикували, обговорювали, і все заливало жовтком сонця, і нічого, здавалося, не віщувало поганого. Можливо, аби їхній роман тривав трохи довше, Серафима зупинилася б на цьому, і її фантазії були б тільки фантазіями, а потім перетворилися б на чудернацьку химеру – дівчині ж було неповних сімнадцять років. Але колеса, невидимі прозорі і жорстокі колеса долі, почали накручуватися дедалі з більшою силою, набирати обороти, руйнуючи на горизонті повітряні замки Серафими. Причина й основа жорстокості – ілюзії. Ілюзії разом з прихованою злістю живили Серафиму, тільки не Лєру. По суті, остання була доброю дівчиною, тільки оточення виявилося надто злим до неї, а їй не доводилося вибирати, як і Серафимі.

Дівчата – два глибоких поставлених насупроти дзеркала. Вони дивилися одна на одну й чудувалися, і Серафима байдужно починала розуміти, що все те, що надумалося, боліло – відходить, відходить, відходить. І нічого не тисне груди, не болить, і можна з берега дивитися на білі лайнери, на прекрасне життя… О, воно дійсно прекрасне, ну, принаймні в уяві. Шезлонги, тіла топлес, ледь чутні дотики, ніжні й холодні, і відчужені, як нагромадження людського безглуздя, там, відразу за пальмами, де починалися слюдяні піраміди готелів, де все і розпочнеться: луснуло у голові Серафими, а мо’ в обох дівчат. Але не мине й десяти днів, майже років, і лусне їхній світ, як під окропом гладінь скла. Як гладінь двох дзеркал, до чорного і синього глибоких дзеркал, куди падало їхнє майбутнє, яке й розіб’є їх.