Александр Ульянов - Серафима

Реус поставив пляшку на столика, розігнавши широкою долонею надокучливих ос, що обліпили груші та яблука у дерев’яному вазончику, а сам пішов на кухню, через перехід, по воду. Калениченко сів, закурив і подивився в порожнє серпневе небо. Реусу стало не по собі, наче він бачив убозівця вперше. Він нарешті легко зітхнув, бо вже не думав ані про жінку з красивим ротом, красивими очима, ані про Серафиму. Головним було дістатися тихо до горища, до слоїків, але коли він зайшов у прохолоду кімнат, то передумав. Взяв із холодильника воду і повернувся до свого товариша. І так вони сиділи кілька хвилин один проти одного, наче вивчаючи, чи ніби хочучи витягнути один з одного залишки життя, те, що нині стало називатися таємницею. І тут убозівець сказав, так, просто в тишу, прошиту металевим дзижчанням ос:

– Я знаю, хто вона і чим займалася. Але мене це не гребе. Мене цікавить одне: що ви надумали? Га?

Сказав, випив чарку й подивився на протилежну вулицю, на вікна, наче все сказане стосувалося котів і фікусів.

Серафима стоїть на колінах. Вона боїться, насправді боїться, що почнеться дощ або ще щось, і вона не встигне. Лєра хрипить і дряпає руками груди. Головне – запах, у цій кромішній темряві, головне – запах. Нарешті нюхом вона знаходить те, що їй потрібно. Вона зривала стеблину за стеблиною, клала до рота і жувала. Їй, звісно, пекло, але вона й далі нюшила нерухоме повітря і запихала зілля до рота. Час… Уперше вона відчула час фізично, і їй зробилося пусто, як ніколи. Нарешті вона повернулася. Стала над Лєрою. Розвела їй руки, притиснувши колінами плечі, і притиснулася ротом до її рота, впускаючи туди зелену теплу жижу. Лєра спочатку запручалася, але потім жадібно ковтнула. Серафима знову повернулася на те саме місце, шукаючи за запахом необхідне. Вона робила це разів із чотири, і так минає довга холодна ніч. Нарешті, хилитаючись, гола, вона безсило падає біля Лєри і слухає, чи б’ється у неї серце. Лєра тремтить уві сні, і Серафима накриває її пледом, обіймає. Вона знає, що все минулося, але не розуміє, як так вийшло. Вона спить у Лєри на грудях, відчуваючи, що холод прокрався у неї з живота, і розуміє, що вона пішла проти чогось, і те, проти чого вона мимоволі повстала, і є її суть. Серафима тужно чекала на помсту, як тварина на різника.

Раніше він на це не страждав. Пам’ять його була, як у швейцара. Рудий світанок за вікном стривожив його. Останніх два роки він прокидався рівно о п’ятій і думав. Нестерпний біль у грудях і печінці сприяв цьому. Він терпів рівно до шостої години, а потім дзвоником кликав коридорного, і той приносив пігулки. Рівно дві білих пігулки, кожна розділена. І от зараз він, прокинувшись, дивився на рудий дощ за вікном, на світанок, і йому було дивно затишно, але чогось не вистачало. А потім, наче прозріння, наче дитяча радість на нього зійшла – болю немає. Виходило так, що до шостої години йому не було чим зайнятися. Налив коньяку, справжнього вірменського коньяку, бо інакшого не пив. Зараз рудий дощ за вікнами його не доймав. Чоловік вийшов у коридор готелю. І відразу, у золотій темряві, він побачив дві блідих плями, що повільно рухалися від кінця коридору. Трохи пізніше він швидше здогадався, що це дві жінки, і одна підтримує другу. Він рушив назустріч дівчатам, і вона, Серафима, у цьому напівмороці, просякнутому дивними запахами чоловіків, жінок, дорогими запахами усталеного життя, навіть ще теж не розгледівши обличчя того, хто йшов назустріч, зрозуміла, що це саме Він і є.

Саме так, не змовляючись, вони обоє пригадували свою першу зустріч: Лєра з синім від утоми і зміїної отрути обличчям, Серафима, бліда, з побілілими губами, сухим поглядом, навдивовижу сильна й зібрана, втомлена, з кучерями, що безладно спадали на гарні плечі, і сивий чоловік, з келихом коньяку, з якимось чудним відстороненим поглядом, дивиться на них, а потім каже:

– Я можу вам чимось допомогти?

– Так, – спокійно відповіла Серафима. – Її вкусила гадюка. Викличте «швидку».

Зараз білий лайнер висів у мельхіоровому повітрі, над синіми водами, і палубою снували люди, але вона не бачила їх, мовби нічого не існувало. Вона намагалася не пустити ту срібну холодну лють і ненависть. Вона розуміла, напевне це воно і є – людське щастя, велике людське щастя, але це її зовсім не тішило. Вона повернула до Нього голову, а Він сидів, стиснувши губи, сильний чоловік: впалі очі, широкі вилиці, сиве волосся, і втома, що вже тінню налазила на його чоло. Аби він зізнався зараз Серафимі, цій тендітній дівчинці, з надто, аж з надто вишуканими манерами, що видавало у ній, ну, звісно, провінціалку, аби йому спало на думку не ховати тугі мозолі пам’яті, то все надалі склалося б інакше. Але вона взяла його за руку, стиснула вологу долоню тонкими холодними пальцями, і він, Хруст, звів догори обличчя. Смерть відступила. Спогади теж. І пам’ять. Але, несподівано для самої Серафими, він сказав, помахавши двома пальцями перед носом: