Александр Ульянов - Серафима

– Що це за запах? Чим це так пахне?

Серафима повторила жест зовсім свідомо і сказала:

– Мигдалем.

Вона вся зсутулилася, підняла плечики, зараз схожа на мокру птаху і на людину, котра за місяць пережила не одне життя. А він не бачив її обличчя в ртутному сяйві моря і дня, лише зачудувався тим, як вона прибрала пасмо волосся, не випускаючи його руки, і тому ніжно поцілував десь побіля губ. Серафима повернулася й усім тілом припала до нього, дивлячись широко відкритими очима на мельхіорове повітря, на білі яхти, на далекий берег, розтятий жовтогарячою лінією пірса. Сонце лизнуло її щоку, сховавши ліву половину у синю тінь. Так, їй удалося щось зробити, але попереду нічого особливого. Хоча її влаштовувало таке життя. І в повітрі хмарою висів запах мигдалю.

Реус дивиться з мансарди вниз. Вони мовчать. Тільки оси січуть мідь з нерухомого повітря. Реус розливає горілку. Він махає широкою долонею, відганяє осу, спостерігаючи за пацаном на скейті.

– Гарно ж у нього виходить, – каже він.

Калениченко перегинається, і Реус бачить його широку потилицю. Оса зависає над стриженою головою. Калениченко відгинається, випиває горілку, хрумтить яблуком і говорить:

– Ну, розказуй. Мені можна. Розумієш? Якщо ти вляпався у таке гівно, то…

Реус ще наливає. Дивиться в очі Калениченка, чухає обрубок вуха й усміхається.

– Не бери мене на понти. Зрозумів?

Калениченко дістає течку. Реус знає, що в тій папці. Нерухоме повітря, тиша, тільки вжикання скейта.

– Цього досить?

Реус знехотя гортає. Підводить брови, знову гортає, відганяє осу. Потім, усміхнувшись прямо в обличчя убозівцю, каже:

– Борю, всі мертві. Розумієш, старий, усі мертві, і це фуфла не варте.

Він говорить, але розуміє, що втратив шанс гепнути його преспокійно по потилиці пляшкою. Зараз він сидить і зважує всі «за» і «проти». – Калениченко міцний чоловік, з сильними руками, дебелим черепом, і до того ж – не дурень. Реус сидить і спостерігає за піруетами скейтбордиста. Він набирає механічно на мобільнику номер. Поза зоною, блядь, ми всі поза зоною. Мідне дзижчання ос нагадує далеке ревіння винищувачів, які пролітають над дахами міста. Реус проводить рукою в повітрі. Калениченко усміхається. Сміються його очі і тонкогубий рот. Чорт, треба його – відразу пляшкою по голові, а там відвезти до котельної. Тут поруч. Мозок Реуса механічно вирішує проблему. Але логіка ламається, і на душі лишається щось таке, з чим він аж ніяк не готовий зустрітися. Напевне, совість, мать її, напевне, совість.

У повітрі смердить осами. Простір їхнім гудінням покривається швидко, як вал, як стихійне лихо, навала. У потилицю, а потім у тім’я вдарило й гостро там заболіло. Попустило. Хтось витягнув-таки це мідне жало. Так, так, так. Срібними стовпами стоять дні. Він, колишній майор, вирячивши очі, тріумфує і бачить – мов картинки, маленькі кольорові картинки – недолугі, по-блазенськи прожиті свої дні. Йому пече в сонячному сплетінні, йому пече очі, йому хочеться за щось учепитися, одними очима. Він чомусь думає про вродливу дівчину у «мазератті», зовсім не про Серафиму. Але нарешті вона таки приходить. Він чує присмак мигдалю на піднебінні. Він спокійний і стриманий. Так, так, так. Як і вчили. І Реус натискає кнопку виклику на мобільнику.

Грудну діафрагму ламає. Скейтбордист злітає у повітря. Разом з осами і будинками. Скейтбордист котить у золотий полудень, розкинувши руки, і в його очах відбивається червоний гриб вогню, який виривається з даху, з вікон мансарди. Пацан летить сірою стрічкою асфальту, ближче до води. Зелений метелик димиться у нього на спині. Швидкість, зараз важлива швидкість. Вогонь шпурляє в спину хлопця, але він уміло перевертається і вже близько біля води, гаряча хвиля повітря мовби пхає його вперед. Тугі кола води змикаються у нього над головою. Хлопець випірнає і дивиться, як полум’я зжирає будинок: як просідає посередині дах, як вивалюються колоди, як гуде розпечена жерсть. І він говорить:

– Круто!

Увечері Север’ян приходить у цей район. Він приходить сюди з початку жовтня. Минувши кілька сірих будинків, він заходить в один, цегляний, і піднімається на другий поверх. Тут його зустрічають. Батько Серафими вітається, простягнувши широку долоню з круглими квасолинами мозолів, у вицвілій, колись квітчастій сорочці, з рудими повислими вусами. Він мовчки чинно ставить стільці, потім мати приносить закуску: солоні огірки, капусту, сало. І, тихо сплакнувши, іде. Север’ян, наче не наважуючись, ще якусь хвилину сидить мовчки, розминає сигарету з фільтром, і тютюн сиплеться на його непрані джинси. Потім він ставить пляшку горілки. Іноді – спирту. Чоловіки випивають по першій. Потім – по другій, все мовчки, тільки чути, як за ширмою квакає телевізор черговим російським серіалом. Далі вони виходять на крихітний балкончик, обвитий диким виноградом, покурити. Нарешті батько, випустивши дим, каже: