Александр Ульянов - Серафима

Вдихаючи повітря, хриплячи легенями у чистий жовтневий день з павутиною на кипарисах, з лущанням чайок і буркотінням моря, Север’ян приніс запах формаліну, запах смерті, притримуючи слоїка в лівій кишені, увігнав-таки в прокурену кав’ярню брудно-жовтого кольору біля траси, що поблизу СТО. Він не зграбно пройшовся між рядами стійок, і кілька чоловік кашлянули – запах трупарні в’ївся Север’яну в шкіру. Рудій Лізці причудилося, що до пивниці зайшла сама смерть. Десь воно так і було: з п’ятнадцяти років Север’яна цікавила смерть, точніше те, що викликає смерть. Він навіть не інтуїтивно, а доволі свідомо захопився токсикологією. Згодом вийшло захоплення медициною. Худий і високий, з вибіленою неприродно шкірою – безсонням, недоїданням, вічним нежитем, а пізніше – зіпсованим шлунком і нещасним коханням. Він завжди рухався так, наче йшов проти вітру. Згорблений знак питання, просмерділий формаліном, йодом, азотною кислотою. Север’ян закінчив фармацевтичне відділення Московського медичного університету. Він народився біля млосних берегів моря, де групками ракушнякових будиночків примостилося містечко, з кількома териконами на околиці.

Север’ян всівся на стільці, намагаючись сховати довгі ноги під шинквасом, – склянка полетіла на підлогу, він провів її байдужим поглядом. Склянка розлетілась на друзки. Север’ян підняв голову і подивився у світлі, як вода, очі рудої Лізки. Лізка усміхнулася – криво, але доброзичливо.

– Сева, ти де пропадав?

Север’ян дурнувато усміхнувся: цілий тиждень він відтинав шматочки плоті бідолашної Насті, але нічого так і не знаходив. Проте в тому, що там є сліди отрути, невідомої нікому отрути, він був переконаний, як і в тому, що людина, скільки б не знала про те, від чого може померти, однаково дасть дуба.

Кожного дня він повертався у свою дев’ятиметрову комірчину біля самого моря, витягував кювету з фрагментами тканин тіла убитої, відтинав шматок і розчиняв – за старою методою Стаса – у соляній кислоті, проціджував, випарював, але ніякого осаду, що б вказувало на отруту, не знаходив. Север’ян не довіряв нинішнім методам. Він перевірив досліди, аби виявити сліди миш’яку, отруйних металів – від ртуті до свинцю й марганцю. Потім перейшов до алкалоїдів: хініну, болиголова, красавки й аконіту. Але й це нічого не дало, але він певен – те, що він так уперто шукає, десь зовсім поруч. Север’ян, лежачи на дивані, перед портретами своїх кумирів Кона, Цандера, Зіммера, Шумахера і, звісно, – Стаса, родоначальника рослинної токсикології, навіть не думав, для чого це йому потрібно. Почалася осінь, море ревло і кипіло в голові Север’яна. Він ішов насипом, далі спускався на дорогу й неодмінно зупинявся в жовто-брудному барі, щоб перекинути чарчину-другу.

Руда Лізка підсіла до нього, і Север’ян боязко зіщулився, показавши у кривому оскалі те, що мало слугувати у нього посмішкою, – криві почорнілі зуби. Лізка поставила йому випивку. Напевне вона одна знала його таємницю. Вони ночами безперервно розмовляли про життя, якого Север’ян не знав, споглядаючи його через вікно моргу. І ці розмови Север’яну подобалися. Лізка нагадувала йому старе кохання, що роз’їдало його, наче кислота мертву плоть. Десь так він і думав. І от Лізка сіла і підсунула йому коробку.

– Може, це тебе зацікавить?

Север’ян ухопив коробку, підсунув до себе, розкрив, але окрім купи листівок-інструкцій до ліків і фотокартки якогось чоловіка і двох дівчат там нічого не було. Однак він таки запитав:

– Чиє це?

– Діваха одна тут ошивалася. Серафима. Он вона, худюща, скраю. Безвісно зникла. Настя – ти знаєш її. Вона померла. І он той помер, Атас його звали, котом на трасі був, – простодушно сказала руда Лізка, але очі лукаво блиснули, як у людини, що знає багато і не дає собі волю розбалакатися – більше з обережності, ніж від страху перед невідомим.

– Хм-м… Це швидше для детективів, а не для мене… – але тут він осікся, натрапивши короткозорим своїм поглядом на одну з листівок. Море ревонуло разом із його серцем. Лізка хмикнула й випила одним махом свої сто грамів дармової горілки, відмахнувши тоненьку лапку пелехатого залицяльника в підстрелених штанцях.

Високе сонце й висока зелена трава. Лєра лежить на животі. Вітер овіває шовковисту шкіру її спини з рівчаком і сідниці з ямочками. Серафима пестить їй плечі, потім цілує спину й ті ямочки на сідницях. Лєра повільно перевертається, обхоплює своїми сильними руками шию Серафими, вони цілуються. Нога за ногу, тіла рухаються повільно – пошерхлі губи торкаються, груди тремтять – простягаються одне біля одного. Серафима розставляє ноги і кладе голову на живіт Лєри. Дівчата солодко дрімають, і мідне сонце загруза в морі. Серафима фантазує: склянки, слоїки, свіжовистругані дошки у підвалі… Але Він, той незнайомець, не приходить – хто ти? Вона знає його прізвище, але вона не знає про нього нічого. Бажання, жарке бажання опалює низ її живота, і вона пливе у цих випалених жаром травах, чиї жагучі запахи змішуються із солодким запахом Лєри.