Александр Ульянов - Серафима

І вона пройшла, прокраявши сонячний простір між горищем та ванною, наче ніж масло, не звертаючи уваги ані на те, як вона одягнена, як виглядає Реус з незмінною газетою в руках у просмальцьованій картатій сорочці, – взагалі вона перестала існувати, а не все перестало існувати для неї. Саме так вирішив колишній майор, у забобонному страху вирячивши очі. Світ потемнів, і він сам потемнів з лиця, як людина, що втратила щось важливе, щось таке, без чого буде тяжко жити і тягнути все далі на собі: кохання, успіх, гроші і ще щось більше. Він зрозумів, що втратив віру. Але це – що не диво – вселило божевільну надію. Як висіти довго над проваллям і не падати. Хтось прийде і простягне тобі руку. «Саме відчай породжує надію і змушує рухатися людину», – думав Реус. Таке життя, і він вже не шістнадцятирічний, і нічого не змінити.

Відтоді вона просиджувала дні в якійсь дешевенькій кав’ярні: пила каву, курила дуже багато ментолових сигарет, спостерігала за людьми. Вона зараз добре розуміла, що врода її не вічна – тим більше, у цьому місті, що росло з кожним днем, накопичуючи незліченні багатства, нікому до неї, до Серафими, немає діла. Реус не рахується. Вона сиділа під теплим вітром, перетравлюючи у собі світ. Її доймав сексуальний голод, але вона не наважувалася зробити якийсь крок, аби заволодіти тим чи іншим чоловіком. Їй подобалися дівчата – зовсім молоді, але й тут вона не вдавалась до якихось дій. Усе було просто: вона злидень, хоч і гарний і розумний злидень. І ще вона розуміла: щось, що рухало нею, пішло, і Серафима боялася, що воно ніколи не повернеться. Так, їй хотілося запопасти цілий світ, але тут, під теплим вітром, під сонцем, вона зрозуміла, що треба починати з малого.

Начальник УБОЗу Калениченко – недолуга копія Реуса. І зовні – масивніші надбрівні дуги, нездоровий блиск в очах, і за способом життя. Він одружений з учителькою англійської мови – огрядною щербатою бестією у ластовинні. Він брав хабарі, терпів істерики своєї дружини, він мав двох коханок, ростив трьох дітей, а тому легко прощав слабкості людям, якщо це, звісно, не заважало його інтересам. Він любив кокаїн, випивку і нерозважливе життя. Напевне тому, що одружився дуже рано і більшу частину життя поклав на кар’єру, і це геть зіпсувало його характер. Кого він терпів, так це єдино Реуса, хоч і вважав майора невдахою. Вони колись, можна сказати, товаришували, а тому всю необхідну інформацію про Хруста екс-майор брав саме в колеги. Він дізнався, що Хруст – колишній нувориш, колишній кримінальний авторитет і колишній народний депутат – доживає останні дні. Він або помре від раку печінки, або його ось-ось кинуть за ґрати жерти баланду.

Майор довго ходив вулицями: лив затяжний дощ, як то буває кінцем червня, і не знав, що сказати Серафимі. Реус боявся її втратити.

І цей страх у нього був більшим від страху за власне життя. Нічого ще особливого не трапилось у їхніх стосунках, але одна думка про те, що він не буде бачити її, вдихати її запах, паморочила голову, а в грудях давило, наче туди вселилося все пекло. Він з насолодою мазохіста приймав цей біль. Біль часто проймав його злістю, наче вся лють того сонячного дня, яка вийшла з Серафими, переселилася в нього. Реус тинявся пивницями, метикуючи, як переконати Серафиму, щоб покинути Хруста. Він повертався до Калениченка, і вони до пізньої ночі просиджували за склянкою, патякаючи про різне.

– Кинь цю сучку, – говорив п’яний Калениченко. – Вона зла. Їй-богу. Я в бабах розбираюся… А ти ж не собака, щоби злитися. Ти пройшов життя… Тяжке життя…

Реус клав важку голову на стола, і хміль крутив у нього кокони божевільних думок.

– Я її приб’ю… – хрипів він.

– Просто вижени, та й усе. Хіба мало бабів у Києві, – говорив Калениченко, але розумів прекрасно, що тут справа не зовсім чиста, проте мовчав: воно йому і справді не було потрібним.

– Не можу, – підняв і опустив голову Реус.

– Тоді давай я її посаджу, – Калениченко сьорбнув горілки.

– За який біс? – За вікнами широкими сірими стальними полотнищами лив дощ, і Реус подумав, що червень закінчився, починається тяжкий і душний липень.

– Знайдеться за що, – Калениченко взяв огірок і смачно хряснув. – Оце бачиш огірок. Ти скажеш: ну то й що. А от взимку так і хочеться похрумкати. А приходить пора, і ти жереш його як звичну річ. Так і з жінкою. Пошкодуй свою печінку, рідний!

– Печінка одна. Як і жінка. І її жаліти не треба, – пробелькотів Реус, налив повну склянку і випив.