Александр Ульянов - Серафима

– Так, можна помилитися. А для чого нам неприємності?

Вони сидять у коридорі на підвіконні, курять і дивляться на жовте намисто прибою. Двері прозекторської прочинені, видно жіночий труп – опухлий, з розвернутими жовтими пелюстками плоті, з невимовно гарним каштановим волоссям.

– Певно, красива була?

– Піди поспитай у неї…

– Так отож. Ходімо смикнемо спиртяги… Щось мені не того… – Але потому обидвоє сидять іще кілька хвилин майже без руху. Нарешті один, обтрушуючи сірий попіл, встає і причиняє двері. У коридорі б’ються відголоси прибою. Одного експерта – рябого, з перекошеними окулярами і вічно спітнілими руками – звали Север’яном.

Вони кохаються довго і тупо, наче зголоднілі. Потім відпочивають. І знову беруться за своє. Реус має смак і досвід. Серафима не має. Але їй подобається. Зміна поз і таке інше. Вона любить оральний секс, дозволяє анальний, хоч і гидує. Вона розуміє, що це їй необхідно. Поїзд зупиняється. І тоді до її чутливих ніздрів лоскотно долітає запах клозету. Це її також збуджує. Серафима думає про те, що починає боятися Реуса. Вона боїться фізичної привабливості колишнього майора. Вона боїться зараз усього. Але вона рада з того, що чорні квітки пам’яті в’януть, обсипаються десь на дно її душі. На зупинці вона встає, похитуючись на струнких довгих ногах, оголена і прекрасна під поглядом Реуса. Серафима наливає шампанського і тут чує за спиною голос колишнього майора:

– Більше так не роби!

Серафима обертається, усмішка висипає білі перли її зубів, сліпить Реуса.

– А що я маю робити? – Вона сміється голосно, дзвінко, і тільки очі у неї сухі. Просто сухі очі.

– А я тобі розповім, – тихо говорить Реус і відчуває, як холодні черви жаху повзуть його кишками.

– Тоді давай…

– По-перше – це було тільки тренування, а далі ми будемо діяти разом, і професійно.

Серафима лягає до нього, Реус відчуває гнучке, молоде тіло, її руку – ніжну, але цупку.

– Ти допоможеш, любий?

– Так… Іди до мене.

Серафима занюшила повітря, зовсім як звірятко: запах креозоту, туалетної хлорки і тютюнового диму.

Лабораторію Реус влаштував на горищі, а не в підвалі, як того хотіла Серафима. Він мотивував це так: випари від хімікатів та отрути підніматимуться, а тому не засмердять приміщення. Серафима погодилася. Власне, їй діватися не було куди. Страх і бажання зараз сплелися в ній так, що вона навіть не мріяла про іншого чоловіка, хоча, якщо і думала про чоловіків, то тільки як про мислячих тварин, що приносять фізичне задоволення. Серафима знала одне: Реус знає шлях до того, що випустить на свободу їхніх звірів, їхні бажання і почуття і змусить цей паскудний світ зникнути, підгнити у самому гадючому зародку. Але ця втіха, задоволення від зробленого скоро звітріла: просто Реус почав урізати гроші. Спочатку – на магазинні, потім – на інші витрати.

І однієї ночі, лежачи на його плечі, з відкритими сухими очима, вона побачила, як і раніше, свою примару. Вона стояла й указувала кудись пальцем. Серафима нічого не вигадала кращого, як перевернутися і вдихати запахи чоловіка. За цим прийшла суха лють, така суха, як і її очі, як її висохле в дитинстві серце, як степовий вітер на долонях. А головне, Реус не говорив, що робити далі, він лише наказував, кричав на неї. Спочатку вони випробували отруту на собаках, а потім – на бомжах. Але настав день… Хоча до цього – час і сенс для неї зникли. Вона ставала тією іграшкою, якою можна вбивати. Серафима якось глухої ночі – тільки мостом гуділи електрички метро – прокинулася в холодному поту, зацокотіла зубами. Реус, лежачи на спині з підігнутими колінами, вдихав її час, виводячи ніздрями тоскні мелодії. Вона встала, зараз схожа на саме ту тінь, котра приходила до неї, саме таким загнаним привидом шаснула на кухню. У дзеркальному відображенні її попелясте волосся зараз було темним, і Серафима навіть зачудувалася сама собою. На кухні, відкриваючи дверцята шафки, вона побачила світлину з ликом Христа.

– От, знайшов де і кого чіпляти…

Вона прийняла дві таблетки седуксену і запила двістіграмовою склянкою коньяку. Але їй не полегшало. Вона відчула погляд – свій як чужий, а потім несподівано чийсь палець тицьнув з ночі, і вона пропала в темряві. Але на ранок – сиплий, повільний ранок, – як завжди знала, що робити. Попила води, шаснула під ковдру й одразу заснула. Реус прокинувся, і в нього заворушилося волосся на голові. Його кохана лежала мертва. Він нахилився і почув рівне дихання – тихе, таке звичне. Серафима спала з відкритими очима, як сплять тварини, як сплять створіння, що прийшли на цю землю хтозна-звідки і не знають її законів.