Александр Ульянов - Серафима

Пізніше, через багато років, коли світ для неї проявиться у всій банальності і простоті, Серафима зрозуміє, що Реус не тягнув навіть на тих людей, які називаються сутенерами чи навіть жиголо; переступивши поріг, він полишив, напевне, самого себе десь за тією стіною. Реус намагався перескочити на той бік, але вороття не було. Саме Серафима його туди не пустила. Вона розчавить Реуса, як комаху, – пізніше. Але з тієї ночі до неї повернулася її звична лють. Лють, яка дрімала вічно, поки вона не вмикала це почуття, наче живлення на вібраторі – варто лишень було вийти в місто. Привабливість іншого життя, населеного нікчемними створіннями: той крав у рідного батька, той вбив дружину, але суд ви правдав його. І таким робом – далі, далі по вихідній аж до мармеладових нічних салютів з дванадцятилітніми мінєтницями на бутонах майданів.

Вона ходила містом у благенькій сукенці, ще Фіксою подарованій, і часто поверталася на те місце, де в паску дний листопад його зрізала чиясь куля, – вологий прохід на Бессарабці, трохи неподалік «Мандарин Плази». Вона була позбавлена почуттів, як позбавлені їх горгульї, і окрім жадного сексуального голоду ніколи нічого не відчувала. Але наділена небаченим артистизмом, тонким аналітичним розумом, вона мало вірила в ірреальне. З тими ж таки привидами вона вирішила: щось дійсно з головою негаразд. Проте її підтягувало завжди до того дворика, де куля розламала хребта Фіксі. А трохи ліворуч горів кришталевою стіною «Мандарин Плаза». І вона вирішувала, зважувала. Поверталася додому, де карнавухий її коханець, розвалившись у кріслі, вичитував газети, помічаючи окремі місця маркером. Реус не показував Серафимі ані поміток, ані вирізок. Все ховав до пузатого металевого сейфа. На запитання «Коли?» відповідав мовчанкою – тягучою і загадковою. Реус зробився тираном і охолов до неї. Так вирішила Серафима, але вона помилилася. Реус вагався, Реус боявся, але все ж таки уперто йшов проти вітру назустріч своїй коханій. Бо ж вони були вже пов’язані кров’ю і отрутою. Але він вже зробив крок… Свій крок зробила й Серафима. І це напевне дало шанс урятуватися колишньому майору Реусу.

Сипав травневий теплий дощ. Реус викурив пачку цигарок, потім узявся за другу, пиво теж закінчилося. Він чуттям старого розшуковця зрозумів, що його кохана вляпалася в якусь історію. Маячня травня віддавала в паху: вони не спали разом з місяць, і Серафима відбивала всі його нападки. Він би пішов, подався світ за очі, як це роблять закохані чоловіки, аби мав куди йти: термін оренди контори закінчився, і там поселився виводок джерґотливих гагаузів. Але потім він вирішив діяти. Просто натягнув потерту куртку і вийшов на вулицю. Він ішов повільно, тупаючи своїми важкими ногами, утягуючи з насолодою пекуче травневе повітря, радіючи дощу, і так минув кілька зупинок. Потім подзвонив по мобільному. Почув:

– Алло, Реус? Старий, де ти пропав? Заходь, заходь…

Серафима побачила Реуса ще десь за кілометр, швидше, вона внюхала його усіма фібрами – страх. Уперше відчула той дикий страх, мовби під нею западалася земля. Але вона не розуміла, що зараз від її одного необачного кроку залежить – жити їй чи померти? Місяць тому вона зустріла тут, у «Плазі», чоловіка в дорогому одязі, із упевненими рухами, запахом дорогого парфуму. Але, головне, вона згадала ріг Круглоуніверситетської, «шевроле», руку, висунуту з віконця, і перстень. Вона не могла помилитися. І потім, день у день, вона приходила сюди, щоби трапитися йому на очі. Бодай раз. Їй не треба весь час стовбичити, лізти і кланятися. Серафима розуміла, що з такими людьми робиться все за один лише раз. І так вона тинялася з поверху на поверх, поверталася до Реуса пізно, улаштовувала сцени, хоча нічого особливого не відчувала. Вона добре розуміла, що вбиває двох зайців: змушує ворушитися Реуса, а ще – наближає час, коли має влучити в десятку з тим чоловіком. Його імені, надто обережна, не знала й досі. І коли побачила Реуса – з обважнілим обличчям, отупілим від болю поглядом, то зрозуміла, що прийшов час. Серафима вийшла йому назустріч. Повільно, мовби нанизуючи крок на крок, так, що навіть колишній майор задивувався. Сипав м’який, теплий дощ, із якогось вікна лунала, лопала бельбахами дурнувата попсова музика. Дівчина минула ряд налитих життям і втіхою людей, котрі, видно, спостерігали за нею, але не давали знати. Вона йшла повз високу стіну «Мандарина», дивуючись мінливості світу, а ще більше страху, що кішкою роздирав нутрощі. Серафима йшла і розуміла, що ледь не дала маху, що те, що надумала зробити сама, у неї не вийде. Виходило так: вони вийшли з однієї точки, розійшлися, щоб зустрітися під «Мандарин Плаза».