Александр Ульянов - Серафима

Циганка не пізнала Серафиму, та їй нагадала, і вони привіталися, як давні подруги. Мілка відразу попросила випити. Серафима поставила пляшку шампанського і пляшку вина. Мілка, дурнувато хихикаючи, вибачаючись, припала порепаними губами до пляшки. Через п’ять хвилин все скінчилося. Доза була надто великою, аконіт подіяв майже миттєво. Піна навколо рота, потім криваве блювотиння – це дія аконіту з хімічною добавкою. Серафимин винахід, майже з натхнення. Вона була обережною, тому не курила на місці злочину. Спокій, наче масло, розлився повітрям, і їй зробилося весело. Оцього і треба було найбільше остерігатися – спокій і радість у таких справах коштують життя. Потім вона вийшла на подвір’я. Закурила, і теплий вітер ударив їй в обличчя. І тут нараз прийшла пам’ять і спогади: батьківський зморщений зад між материнськими ногами, Надька зі спущеними трусами і ще той, з кого, як вона гадала, а може, і справді усе це почалося. Чорні квіти рвали мозок, знищуючи нейрон за нейроном, наче рак прокляття. І вона ледь стрималася, аби не побігти. Серафима гнала «форд» трасою, білою як сніг – від сонця і від неминучих і безликих березневих дощів. Далі вона бігала кімнатами, люто розкидаючи речі.

Реус сидить на куценькому стільчику, курить, лівою рукою чухає обрубок вуха і краєчками губ усміхається. Він підводиться, йде до Серафими, бере за тонку шию, розвертає, нагнувши, заходить ззаду. Хвилин п’ятнадцять – це двоє звірів, які гарчать від злості й похоті, від ненависті й безвиході, од відчаю – світ залито люмінофором. Здається, на вулиці від цього люмінофору тріщить кожен камінь, а вода кипить розтопленим оловом. Нарешті вони падають на підлогу. Лежать на спині, курять і дивляться, як роздувається на протязі брудне павутиння.

– Тепер розповідай, – говорить хриплим і байдужим голосом Реус.

– Про що?

– Як ти підставилася і підставиш мене, – Реус повертає до неї голову й цілує в розпашілу щоку.

Над морем хвостами туман. Скляна куля кав’ярні з білофрачними кельнерами і кельнерками в куценьких плісированих спідничках, що плавають голубими кахлями, і їхні викривлені відображення ледь встигають за ними. Реус і Серафима сидять під білою парасолею і п’ють мартіні. Реус, мабуть, не перестає собі дивуватися, але погляд у нього безпосередній – пустуна-чоловіка, який все ж таки радий, що потрапив у таку ось історію. З будівлі долинають нерівні приглушені турецькі наспіви. Це Реусу подобається, і він слухає їх, слухає прибій моря, слухає, як дихає рівно й легко Серафима… Він думає про кохання, вічні казки про те кохання – воно таки існує, і йому дійсно вдалося вирвати в часу свій шмат. Серафима в чорних окулярах «Валентино» спостерігає за трасою, позирає на осілу придорожню кав’ярню навпроти, на бармена, що колись побував у В’єтнамі, на руду офіціантку. Далі – на будинок, сірий, двоповерховий. Цей будинок стоїть над самою трасою, тому його стіни схожі на брудні боки зебри. Серафима не може позбутися того, що зринає в пам’яті. Вони приїхали на її батьківщину, і обом тут не подобається. Віддалено Реус знає, чому сюди приїхала Серафима, але, як і кожний закоханий, боїться собі в цьому зізнатися. Перед цим вони займалися коханням у дорогому готелі, де просадили майже всі заощадження. Але фантом кохання висить над ними – тихий і ніжний.

– Дивись, – різко звертається Реус до Серафими.

Трасою біжить чоловік. За ним слідом – двоє міліціонерів. Він біжить повз ряд зелених до неймовірного кипарисів, вибігає на прибійну смугу, послизається на мокрій ріні, але зводиться дуже швидко. Утікач пробігає кілька кроків і тут зупиняється як укопаний і починає вимахувати руками.

– Він щось знайшов, – говорить Реус. – Ходімо ближче, глянемо.

– Нащо воно нам здалося. Нам пора їхати, любий.

Серафима напевне б здивувалася, коли б могла бачити такий епізод: двоє медекспертів розглядають труп жінки. Труп розпухлий і вкритий виразками. Один розтинає живіт, дістає шлунка, розрізає його і бере проби. Виходить, закурює, не знявши гумових рукавичок. Інший – лишається краяти труп. За якусь годину чи дві, коли труп розібрано, наче свинячу тушу, повертається перший експерт з результатами аналізу і каже:

– Я знаю, що це отрута, але яка – я, спец у цьому, не знаю… Про неї не згадано в жодному каталозі…

– Передавай до столиці, – говорить другий.

– Кому там якась блядь потрібна?… І може, це і не отрута зовсім? – сказав перший, але другий за інтонацією голосу і за тим, як зарухався борлак, зрозумів, що той бреше.