Александр Ульянов - Серафима

Справа в тім, що спершу він тримав, на Бастіонній, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, відкрив фірму, що надавала криміналістську допомогу державним службовцям і взагалі – кому завгодно. Вона проіснувала рік, Реус «піднявся» трохи й перебравсь під державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нічними хмарами низько над містом.

– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.

Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.

Саме у середині місяця листопада – з тріщинами безкінечного дощу в шоколадному просторі між будинками, верхівки котрих запалені згори, ліхтарями від місцевого Біґ-Бена – Серафима встала і сказала собі: «Це не моє!». Хоча насправді все, можливо, було зовсім по-іншому – набагато простіше й страшніше. Вона в якусь мить побачила себе зі спини. Її тінь пройшлася кімнатою, зупинилася біля журнального столика і пальцем показала на стосик паперів. І Серафима зрозуміла. Але вона й далі дивиться так, начебто це вона – і ні. Нарешті те, що ходило і вказувало пальцем, обернулося, і в неї потекло холодним потом по спині. Від свого крику чи просто, коли влетіла Мілка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими ніздрями запахи, ловлячи у вушні раковини звуки. І Мілка щось зрозуміла і виматюкалася. Мілка блиснула маленькими очиськами – там пропала навіть злість, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зібрано все про отрути, наркотичні трави і таке інше. Серафима сиділа й дивилася, намагаючись згадати, коли і як вона витягнула ці журнали. Вона ховала їх із насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала і вивчала потайки.

– І не думай, – сказала Мілка, і скалки її очей зблиснули у напівтемряві.

Серафима кивнула головою. І сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязі, порвав простір між Мілкою і тим неіснуючим, тим невидимим, у яке вона не вірила й ніколи не повірить. Вона в це не повірить з упертістю дитини, з віком перелитою в металеву затятість, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невідоме висить гранітними небоскидами великого міста, проритого каналами чужих життів. І все це залежатиме саме від неї. Мілка відсахнулася, мовби вчувши сухий тріск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вічка квартир.