Александр Ульянов - Серафима

Коли збирала зілля, готувала, заливала готову отруту в темні кольорові слоїки, весь час збуджувалася. Вона до кінця роботи не могла притлумити в собі відчуття – з іскристими флюїдами смерті. Серафима не знаходила чоловіка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго після своєї праці мастурбувала. Але й це не задовольняло її. Тому вона ходила уздовж ріки, наче шукаючи відповіді своїм почуттям. І потрібне прийшло, вихід знайшовся: несподівано лють, яскрава, як вибух, розляглась від голови, ударила в живіт, підняла високо її груди. Серафима відчула, як тіло наповнюється силою, і подивилася на місто, скрипнула зубами. І цього разу зрозуміла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кілька років тому.

Реус від початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’їдала ревність. Він зараз ревнував її до двірника, до сусіда-професора, до навколишнього світу – болючого, красивого і недоторканого. І він зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.

До цього дня, з осіннім гудроном річки, з густим повітрям, червоними вогнями, з дикою і солодкою самотністю, Серафима була наживкою. Вона це зрозуміла відразу. Думала про це, проходячи повз святкові кортежі, стоянки авто, вітрини супермаркетів і бутиків. За великим рахунком, навіть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кінці з кінцями, і кислий голод часто стояв уночі у неї над головою. Але як вона могла всидіти серед самотності, підфарбованої люттю, пропускаючи дні, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнів. Там кипіло життя, чуже життя, котре вона вже свідомо хотіла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собі між ноги…

Ішла в малиновій літній сукні. Проминула двірника – він, як завжди, утупивсь у неї, відкривши рота, – і зупинилася перед зніченим Реусом. Майор, підкоряючись вічному закону, зняв курточку і накинув їй на плечі. Відтоді в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозуміли одне одного. Серафимі, яка потрапила до іншого зовсім світу: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вікном (Дніпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кінець, усе застигло, захололо, і вона лишиться тут гибіти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як і кожна жінка, аби вона уміла розтирати в собі цю печаль і не лишати близькому чоловіку, то зізналася б собі та іншим, щó шукала й чого їй було треба. Проте вона розуміла, що лише просунулася на крок уперед. Її цікавив цей вайлуватий чоловік з надірваним вухом. З ним Серафима почувалася спокійно, і люта затятість тікала кудись, лишаючи по собі випалену пустку, відсунулася кудись у линялий осінній горизонт.

А ще у Реуса було багато книг з криміналістики. І якраз на бабине літо, коли стояла біля вікна, їй видалося, що хтось торкнувся легенько її плеча, і вона враз зрозуміла: це її кличуть. І як півроку тому, ще у Фікси, вона побачила власну себе, свою тінь. Тільки зараз голубувату, з червоними іскрами навколо. Її тінь стояла обличчям і манила рукою. І Серафима без вагань пішла. І тінь зупинилася біля книжок із криміналістики. Вона відчула дике, тваринне збудження. Вона голосно засміялася. Вона вдаватиме із себе наживку, а справжнім шматком м’яса у пастці для двоногих тварюк буде саме Реус. Так у них почалося те, що люди називають пристрастю. З досвіду Серафима знала, що не може припуститися помилки. Вона припустилась багатьох помилок і ще не знала, що чекає її на шляху, який неясно окреслився в яскраві дні бабиного літа. З одного боку, вона не вміла прощати, і не хотіла прощати. З іншого – таке тарганяче життя її мало влаштовувало. Дим ментолових сигарет її юності сідав на голе плече її новоспеченого коханця. І це її дійсно збуджувало… А потім вони в одну ніч, уже холодну, з протягами, із запахом зими, зрозуміли одне одного. І в одну ніч Реус зламав і кинув у невідомість все, що збирав ціле життя.

А далі до неї повернеться виродливість, жахіття пам’яті – цього Серафима не чекала; людині, котра прожила якийсь проміжок часу, неминуче вдарить ця капосна річ, зовсім не матеріальна річ, у мізки, і що далі, то більше рана чи корозія роз’їдатиме спочатку сни, а потім тіло. І ніч, і день. Хто відчинив їй ворота, пройнявши її холодом? Це їй треба було побороти. Безликим березнем вона в’їхала на дешевенькому «форді» у квартал, заставлений тарою, діжками, що смерділи маринадами та оселедцями. Вона пройшлася, гидливо переступаючи калюжі, – звичка до світу, з якого вона вийшла, не повернулася. Але враз вона заклякла, наче хто покликав її нагло у спину. Білі, щойно випрані, ще мокрі простирадла глухо билися на вітрові. Повіяло морським бризом. Вона не відчула застереження. Біла, як ці простирадла, лють спалахнула спочатку у грудях, а потім вибухнула в голові снопом, салютом ненависті. Серафима видихнула і зайшла до під’їзду, сміливо піднялася східцями. Так вона знайшла Мілку. Та лежала на пропаленому цигарками дивані. Довкола – гори порожніх пляшок.