Александр Ульянов - Серафима

– Що ти тут робиш? – запитав Реус.

– Те, що й ти. Я знайшла його, – сказала Серафима.

– Ти говориш про те, що я думаю? – запитав Реус.

– Думаю. Пішли чого-небудь вип’ємо: я втомилася. А потім я тобі його покажу. Він з’являється з да мочкою.

– Худа брюнетка, у діамантах, як і її кавалер? – Очі у Реуса, наче їх зараз невидима рука вирве і змусить з’їсти.

– Хм. Вона.

Вони пили каву, а Реус мовчав, наче палахкотіння травня густим зеленим клеєм протікає крізь його пальці. Він розумів, що це занадто, що ще рано, але Серафима вгадала його думки.

– Облиш, – сказала вона і креснула запальничкою. – Ти просто ревнуєш. Так, погодься, ти просто ревнуєш…

Серафима не розуміла, що Реус вибирає між страхом втратити її і своїм життям – їй це не було потрібно. Але тільки-но вона ледь не втратила все, що у неї було. Реус збирався до старого розшуковця, свого товариша, але так і не дійшов. І причиною була Серафима. Аби вона дізналася про це, то напевне б пишалася. Але біла лють пишно розквітала у її серці, і вона втішалася, топлячи очі в зеленці травня, і від того в неї знову запекло у низу живота. Реус повернув повільно голову, він навіть чує, як скриплять шийні хребці, у животі бурчить і його нудить – очі ловлять спочатку рвані тіні на асфальті, що шастають з-під авто: тим боком, під «Мандарин Плаза» він бачить худу, але красиву брюнетку з розумними теплими очима, а за нею – чоловіка.

– Господи, Серафимо, це ж Хруст. Це… Забудь і викинь з голови, – він говорить, але майже чує, як тріщить сухий її погляд на його вусі.

– Ти так і лишився лякливим ментом, – говорить вона.

– Добре, ми потроху до нього доберемося. Візьми таксі. Поїхали.

Над містом стояв грибок синьої води. Дощ наступав з Лівого берега, і вона дивилася на свинцеву опуклість води так, начебто вода кипіла. Серафима закрила очі. І Реус полегшено зітхнув. Зараз він вирішив, що життя піде, заплутається по-інакшому і якось направиться. Але й цього разу колишній майор обманувся. У житті йому лягла не та карта.

І ось червневим днем (вона його пам’ятатиме завжди) із золотою пилюкою в косяках сонця прийшло саме те, і вже не важливо для неї, хто першим втратив чуття реальності – справа темна, як темна і голова її. Серафима знайшла свою мету – вона гаразд намацала її, і в домі запанував спокій. І Реуса це насторожило. Вона рідко виходила в місто. До неї повернулося відчуття вологого підвалу, і Реус з кутка, зі свого стільця, спостерігав за її сухим, блискучим поглядом. Серафима йшла сходами: складки одягу, під халатом – нічого, і він дивився на її груди, що підіймалися й опускалися під тонким шовком. Реус вставав, тупав важкими ногами підлогою, виходив на вулицю і дихав так, наче йому в груди вдарили важкою кувалдою. І ось так упродовж червня він спостерігав, як вона щодня піднімається східцями в рудій пилюці сонця туди, нагору, із сухим срібним поглядом, з позолоченим промінням тілом, принадлива і далека, і, важко гупаючи ногами, як хлопчак, намагаючись привернути її увагу, спускався донизу, сідав у «форда», і слизький від зелені червень утягував його своїми пазухами, наче доісторичний монстр.

А що Серафима? Серафима нічого не робила нагорі: вона мирно дрімала у великому шкіряному кріслі і в уяві своїй грала на фортепіано, білий тюль (чому саме тюль?) розвівався від протягу на вітрові, і приходив закоханий красень, і вони проводили довгі години за розмовами. Потім – віддавалися плотському коханню. Слово «секс» у фантазіях Серафими не існувало. Проте вони займалися усім: анальним сексом, прибирали всіляких поз, іноді до них приходила дівчинка років тринадцяти, і вони займалися цим на очах умлілого коханця. І з кожним днем ця дівчинка робилася настирнішою, упертішою, було так, начебто Серафима бачила себе молодшу в дзеркалі. І дівчинка приходила дедалі частіше: вони милувалися в душі, на кухні, а переляканий коханець бігав, благав, заламував руки – коротше кажучи, все було як у кіно, трафарети якого напевне й замінили Серафимі справжню фантазію. Нарешті вони з дівчинкою змовилися, і Серафима покинула свого безталанного принца. І той отруїв її дівчинку, тож Серафима вирішила помститися.

Але тут потік фантазії закінчився. Сон і умиротворений спокій, її фантазії завжди зупинялися на білому тюлі, на коханцеві, а дівчинка наче й справді померла. Серафима стала скрупульозно витягувати з пам’яті її рожевий задок, маленьку і вузьку піхву, стиглі диньки грудей, але далі якогось сухого скрипу в голові не йшло. Серафима втратила спокій. І одного дня Реус піднявся на горище й побачив Серафиму, яка від чогось тремтіла уві сні, її красиву шию, її рожеве, з позолотою південної засмаги обличчя, її напіврозплющені очі. Він зупинився, наче вжалений: на скроні, трохи вище, з’явилася чорна цятка, котру він сприйняв спочатку за ранку чи то родимку. Але плямка почала рости, доки не з’явилася велетенська чорна діра убільшки з кулак. І тільки Реус захотів щось сказати, як з тієї діри вилетіла велетенська чорна муха з блискучими крилами і з шумом загасала під стелею. У Серафими блиснули очі – вона прокинулася.