Александр Ульянов - Серафима

Холодна злість змінилася у Серафими жорсткою суперечливістю. А оскільки вона оберталася у своєму самотньому світі й окрім Реуса нікого не знала, все переносила на нього. Вона суперечила йому у всьому, і чим більше уваги і грошей отримувала від нього, тим більше вона псувала кров колишньому майору. Нарешті вона таки визначилася, як дойняти майора найдошкульніше, щоби садити і цідити кров – так у неї склалося в голові. І Серафима повторювала весь час зранку: «Як садити і цідити з цього одновухого виблядка кров!» Реус гадав, що це було боротьбою її холодного розуму, і намагався заговорити, але вона тільки сміялася і обзивала його старезним дідом, ні на що не годним, і йшла собі до «Мандарин Плаза». Раз на місяць вона дозволяла собі таку розкіш. Гроші отримувала від нього, наче подяку за поцілунок, за перепих на скору руку, коли він знесилений відвалювався, а вона закидала високо голову, тріпонувши густими каштановими патлами, звитими природно у кільця, кучері, і пускала стрілою сталевий та дзвінкий сміх до стелі.

Її звали Лоркою. Вона себе називала Лєрою. Вона йшла гойданою ходою між стелажами з прикрасами. Висока, з гнучким натренованим тілом спортсменки, з високими грудьми, рудими патлами, горбоноса і дзвінкоголоса. Вона пронизливо красива, нагадує свіжий вітер, міцний свіжий вітер. Великі теплі карі очі з опущеними кутиками, великий червоний рот з вічною усмішкою і ямочками на щоках, білими клавішами зубів, з помітною щілинкою на передніх різцях. І від неї пахло снігом. Як сніг відбиває запахи, так Лєра відбивала почуття. Напевне, тоді Реусу приснився сон. Пізніше він, можливо, вигадав, що сон цей йому снився: спочатку світлий, де він стояв між дзеркал, одягнений в шати, так, між чотирьох дзеркал, і тут висока чорна постать підійшла і сказала: «Ану піди погуляй!». Можливо, це не його сон, а хтось йому розповів у світлі кольору сечі дешевих генделиків, де тільки там, наче на гнилому дні озера, звідки випустили воду, знаходив спокій. Але він знав, що трапилося: щось прийшло в його дім, і те, що прийшло, він боявся назвати. Як і кожен чоловік, він вирішив діяти. Реус натягнув просмерділу шинками сорочку, відімкнув сейф важким ключем, витягнув течку і, почухмаривши залишки вуха, уже зі спокійним обличчям сів на стільця, запхнувши зіжмакану сигарету до рота. Зрештою, людина до всього звикає, окрім хіба що смерті, та й то за браком часу.

Але з’явилася та, котра звалася Лєрою, повна запахів іншого життя дівчина, чий шалик за кілька тисяч маяв між стелажами «Мандарина», яка сміялася, збігаючи дрібними кроками на ескалатор, яка заскочила до кав’ярні і сіла просто до столика, де Серафима пила каву, і сказала, простягнувши руку:

– Я Лєра!

Серафима усміхнулася. А Лєра заглянула своїми карими очима у сталеві – її.

– Ти красива, – сказала Лєра.

Так у них почався роман. Серафима влучила в десятку. Лєра була найчистішої води мажоркою: багатою дитиною багатих батьків – розумною, розбещеною, цинічною і водночас наївною, швидше доброю, але зіпсованою, наскільки їй дозволяло виховання і ареал обертання серед тисяч їй подібних. І це знала Серафима. Хоча Лєрі було до цього байдуже. Так почалося казкове життя. Лєра – суміш інфантильності, розуму і дитячої жорстокості. Як і все їхнє покоління, вона грала в секс, а не в кохання, вибираючи чоловіків, наче речі в дорогих бутиках, і так само кидаючи їх. Потім, по диких депресняках, посилюваних убивчими дозами кокаїну, випивки і траху, Лєра з дитячою радістю, із захопленням поверталася до яскравого, ілюзорного жіночого світу. Екзальтована ідіотка – так визначила її Серафима, але вперше за стільки днів у неї в низу живота запекло.

Вони були однолітки – неоковирні, незграбні, доволі жорстокі, як і час за оболонками їхніх очей і сердець. Лєра віддалася на всю силу своїх почуттів, наскільки дозволяв її равликовий досвід. З жінками вона відпочивала, доки не «підвалював» черговий залицяльник. Але Серафима не була дурною дівчинкою, котра тільки лиже «кицьку», запихає ніздрі кокаїном, займається оргіями, що нагадують дорогу мальовану японську порнуху. Вона знала, що Лєра саме належить до світу, котрий маячів яскравим манаттям, світу, до якого – ось, рукою сягнути. І все почнеться. Біла квітка злості знову вибухнула. Серафима почула її запах і її повернення. І от, коли вони виходили з «Мандарин Плаза» під тупими поглядами, у яких не вичитувалося нічого, окрім тягучості, трапилося те, що темними стінами будинків пролетіла велетенська тінь. Екзальтована Лєра сказала: «Ах!», мило скрививши ротика, а Серафима витягнулася так, що груди під рожевою сукнею піднялися, затверділі соски окреслилися під тканиною. Погляд у неї сталевий, наче осіннє небо з калюжами відбилося там: під стінами, б’ючи крилами, кидаючи у відчаї яскравим тілом, летіла сойка. Серафима ухопила за руку Лєру – і вони обидві заспокоїлися. Холодна злість Серафими потекла правильним руслом. Хоча дівчина, так само як і її подруга, не знала, що таке «правильно»: правильним було те, що вони робили. Та звинувачувати їх у цьому – те ж саме, що тягнути всю країну на лаву підсудних.