Александр Ульянов - Серафима

Хруст розчавив черевиками статеві органи коханцю своєї дружини. Упіймав його на гарячому в «Конкорді» і відговорюватися не дав. Він привітався з молодим дженджиком, метросексуалом з рожевими щічками, сливовими синіми очима, мокрою зачіскою. Серафима дивилася з того кінця зали: кучері доладно складені, випещені рожеві пальчики і такі ж нігті, біла шия, витончені рухи. Напевне, її брала заздрість, але вона нині не любила таких. Сонце било у вікна, і білі ганчірки світла повзли підлогою. Хруст міг би не вітатися, але він привітався. Чемно схилив голову, тільки газети в дужій селянській руці били по стегну. Серафима дивиться на його черевики, зшиті на замовлення з буйволячої шкіри, – кріпкі, стильні, з міцною грубою підошвою. Тоді ще нічого не відбулося, і вона не розуміла, що відбудеться далі. Головне – вона любила Хруста. Щиро, віддано і безповоротно. Інше не мало значення. Багато що поки крилося у снах. Вона намагалася зараз розгледіти Алісію – хтиву й гарну, але вже з червоними від кокаїну ніздрями, червоними очима.

Хруст уклонився, ввічливо, поправив сиве коротко стрижене волосся без залисин. Сиве волосся й засмагле обличчя. Такий він їй нагадував героїв її дитячих вестернів. Алісія щось пропищала, а Хруст сказав: «Я на вас чекаю, молодий чоловіче, у “Альбатросі”». Коханець його дружини поморщився – «Альбатрос» найбільша діра в місті. Хруст пішов, за ним Чакос, його незмінний охоронець, і Серафима підвелася. Вони йшли в інший зал, до свого столика. Вона розуміла: Алісія вела себе безпутно і нахабно. Хрусту – шістдесят п’ять, у нього хвора печінка, котру він успішно лікує в Швейцарії. Алісія ж вирішила – Хрусту кінець, а тому так поводилася у світі. Швидше, рухав її мізками кокаїн, шампанське й такі навпівголубі хлопчики, з рожевими гепками й запахами «Крістіан Діор».

– Ти гадаєш, він прийде? – спитав Чакос, відставляючи стільці.

– Так. Вони наглі й дурні. Вони думають, що світ створено лише для них. У них немає скромності. Тому вони такі злі, – Хруст сів, не дивлячись на Серафиму, розвернув газети. – Не те, що ця дівчинка – розумниця і скромниця. – Він позіхнув, поплескав по руці Серафиму, і дівчина підтиснула плечики, зовсім невимушено відсунулася. Чакос криво усміхнувся. Вона знала, що подобається Чакосу.

Кафе «Альбатрос». Молодик під навскісним світлом перебирає руками по синіх кахлях, волочачи за собою кривавий слід. Сині, трохи банькуваті очі сльозяться. Він без штанів. Хруст стоїть і намагається розгледіти підошву. Тільки-но він розчавив черевиками причандали молодого чоловіка. А було так: Хруст сидів на своєму місці, під бронзовою статуєю оголеної русалки. Якраз між двома вікнами. Він ні з ким не бажав ділити це місце. Ще відтоді, коли починав утілювати план нашестя на столицю зі своїм дріб’язковим бізнесом. «Альбатрос» став відправним пунктом у його біографії. Тут він уперше задушив власними руками свого конкурента. Тут він навчився не плакати і не сміятися; останніми роками, маючи вже рак у початковій стадії і слабкий зір, став сентиментальним, а тому повернув «Альбатросу» вигляд, який заклад мав тоді, коли Хруст був молодим, бідним і справедливим. Зустрівши її, Серафиму, він знову навчився плакати й сміятися. Перед цим вони замовили відомому художнику портрет Серафими. Потім у сквері пили шампанське і досить успішно зайнялися коханням.

Серафима поводила себе, як провінційна дівчинка: совісно, соромливо, а це Хрусту найбільше подобалося. Потім поїхали на Поділ в майстерню до двометрового художника з темними карими очима, балакучого і хитрого. Він весь час за коньяком не спускав ока з Серафими. Вона знала на собі чоловічі погляди. Але це був вивчальний, навіть убивчий. І вона злякалася. Серафима доклала сили, щоб не запанікувати. Але все обійшлося. Далі – майстерня: запахи фарби, оліфи, полотна, метушня двох оголених жіночих моделей; усе це почало дратувати дівчину, начебто і нічого такого не трапилося, але вона ніяк не знаходила місця. Захопленість, холодна розсудливість наповзли на її чоло. Пізніше, схиляючись над замальовками свого портрета, вона зрозуміла, що неймовірно збуджена. І збуджена зовсім по-іншому, не так, як збуджується жінка, забачивши чоловіка… Так, а далі був сквер, здивовані обличчя пенсіонерів, як ряд вибілених вітром, дощем, часом масок. Гули дерева, а вона, розставляючи ноги, думала про ментолову сигарету, напевне це й називається у когось щастям: радіти, що ще день і вечір не прийшов. Вони пішли до авто, залишивши на лавці трусики Серафими. І Хруст видавався безтурботним.