Александр Ульянов - Серафима

«А може, хтось невидимий стирає все з моєї пам’яті?» – прошило голову. Спогади несподівано урвалися. Одного разу, коли він ще починав, здається, багато вічностей, ну, коли був молодий, витягнув з-під коліс вагітну. Була стрілянина. Постріли спалахували, наче квітки, наче хто рвав з тріском сліпучий полудень. Перестрілка в ті часи – так, просте, звичне діло. І як ту жінку понесло під джип, що палав? Хм-м. Але цей спогад (він навіть здивувався, що це дійсно спогад) що далі, то більше затягує його, віддаляє від сестри милосердя, від вазона, а вікно росте й росте, находить на нього, і від спогаду йому робиться приємно й легко. «Але це ще не кінець», – подумав він. З гуркотом упала ваза, і друзки піднялися вгору, ударили по стінах, блискучі, наче увібрали все сонце. І монашка сказала: «О Господи Милосердний!» Вона підійшла, перехрестилася і закрила Хрусту очі.

Радість – це простота. Ось що вона знала, ось що їй надиктовував досвід. Саме це головне. Вона провела рукою, ухопила волосся, сонце прокололо заднє скло, і зачіска загорілася лютою бронзою. До похорону два дні. Це її збуджувало. Поки їхала, думала про Хруста і Сліпака. Ха, вона прошила цей світ, заповнила кожну клітину цього монстра: звичок, забобонів, дурнуватої релігії, комплексів. Головне це. Їхній світ хотів знищити її, а потім і те, що вона колись носила у своєму животі. І нічого з того не вийшло. Вона мудріша, вона розумниця, і спочатку знищила саме те, що мало стати її любов’ю. Ніколи більше вона не повернеться до тієї глупоти. Думки пливли разом з квітневим сонцем. Не можна проміняти любов на ненависть, вона сама прийде. Краще розбудити смерть, і вона прийде разом з любов’ю, як холодний подих дитинства. «Феррарі» зупинився біля пивниці. Вона відчинила двері, і відразу у ніздрі вдарив гіркий сморід сечі, від якого її занудило.

Вони впізнали одне одного відразу, відразу рушили одне одному назустріч. Це було, дійсно, як у кіно. Вона важко дихає, і між ногами у неї вже мокро. І сонце сиплеться градом. І вони пішли разом до її авто і поїхали в її таємницю. Дорогою він не торкнувся її, а тільки дихав уривчасто, далеко так дихав: їй на подив привиділася пустеля, а він там, на тому кінці, оголений, і кличе. Ні, швидше до квітів, до її улюблених квітів. І щастю її не було меж: троянди й маки розквітли воднораз. Чудові, о, такі чудові запахи стояли в оранжереї. Вони що не крок, – як у кіно, тільки змініть колір, – знімали одяг. Дужі й красиві руки їй допомагали, а потім пестили її. Вона намагалася цілувати ці руки, але він сміявся і прибирав їх. Запах дурману, чебрецю і полину стояв густо у повітрі, і він, входячи в неї, зрозумів, що торкнувся не лише її матки, а чогось більшого, і вони відразу, обидвое, кінчили. І ще лежали спітнілі й напружені, й далі пестячи одне одного – легко і ніжно.

– Нехай це не проходить, – сказала вона.

– Так, – він закурив і подивився на годинника. – Тобі пора. Пора ховати твого діда.

– Не говори так. Він не був уже таким поганим, – щиро сказала Серафима.

Велика сльоза скотилася з лівого ока. «Туди, де серце», – подумав Сліпак.

Повітря стояло, як вода у колодязі. Через його хилитання фігурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорію. Криві декоративні дерева по обидва її боки, здавалося, насміхалися над людьми в траурному вбранні. Повітря стояло і пряжило не по-квітневому. І біль стояв у його голові. Почалося з потилиці, далі чорна смола болю закипіла під тім’ям. Север’ян йшов за похоронною процесією, ледь пересуваючи ногами, і ні про що не думав окрім того, що люди, усі, і діти також, нагадують блазнів, які гайнули з цирку на не дуже веселу вечірку. Він кілька разів намагався обігнути похоронну процесію, але якась тріскотлива дамочка – блондинка, з вицвілими очима, коротконога й цицьката – не давала йому спокою, усе намагаючись дізнатися, де б то вона його бачила. Нарешті, до нього підійшов чолов’яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий піджак від Валентино. Чолов’яга добродушно відригнув на дамочку, і та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слів чолов’яга простяг йому флягу. Север’ян відпив кілька ковтків, простягнув назад.

– Ні, тобі вона потрібніша, – сказав чоловік і пішов повільно, упевнено, легко, як це можуть тільки здоровані.

Север’ян проштовхався, стримуючи блювоту – від густого парфумного духу, і дістався до початку процесії. І тут він протверезів. Серафима. З чорною вуалеткою, зараз відкинутою, у чорній сукні, рукавичках по лікоть. Трохи стривожені очі, але так, нічого особливого, що б видавало непомірну скорботу. Тим більше, що, як вирішив він, дамочка з кимось перепхнулася, і, звісно, не з покійником, хіба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повільно, намагаючись ні на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лівого боку. Напевне, його помітять, але кому яке діло. Від нього ще смерділо вагоном і вокзалом. А перегар точно, як гадав Север’ян, метрів на три. Він знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича і дамочки, зараз з непробивним дерев’яним обличчям, і тримав руку при лівому боці. Север’ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пішла. Аж шкода!» – свиснуло в голові.