Александр Ульянов - Серафима

– Таки от взяла і злякалася жирнючої сойки, – сказав він.

Лякаючись живих більше, ніж мертвих, вона несвідомо повторювала тисячолітнє правило цивілізації: ніколи не зачаровуйся, щоб потім не пожалкувати. А ще наскрізне, втішне й безтурботне «цього нема, тому що не може бути ніколи». Із чорного лімузина Серафима слідкувала за безликим подвір’ям, усипаним червоним ракушняком, з кількома убогими деревцями. «Беркут» чинив рейвах, топтався, піднімаючи вулкани червоної пилюки, потім дверцята відлетіли, і Чакоса з охоронцем витягнули і поклали писками в землю. Її вивели, заклацнули на зап’ястках наручники і поставили під стіну, доки розбиралися з чоловіками. І навіть стоячи обличчям до стіни, вона розуміла, що нічого ще не трапиться. Але вона тепер знала про реальність того, що колись може надійти й убити саме її, а не когось. І це урок, який треба пам’ятати і носити з собою разом із тим, що рухає її життям. Потім їй наказали повернутися, і вона поглянула на людей у масках спокійним холодним поглядом господині.

– Якого хріна?! – сказала вона.

Беркутівці промовчали. Стояли, тримаючи її під автоматами. Нарешті щось змінилося. Також несподівано. З ресторану вискочив Юркевич: у білій сорочці, пелехатий, з папірцем у руці. Юркевич йшов великими кроками, і вона бачила злість у його очах. Злість, помножену на ненависть до беркутівців, їхніх машин, їхніх жінок, дітей, їхніх собак, усього, що мало до них якийсь стосунок. Юркевич у кілька секунд проскочив червоний п’ятачок і ткнув аркуш в обличчя беркутівцю. Той показав пальцем у бік паркану. Юркевич пішов туди – трохи перевальцем, але спокійніше, і був ще впевненішим і злішим. Потім повернувся, повторив свій жест. Чоловік відвів його руку, але Юркевич уперто підносив аркуш до його носа. Нарешті той здався, прочитав, кивнув головою. Наручники злетіли з рук усіх. Юркевич махнув рукою, показуючи, щоб піднімалися до ресторану, бо поминки є поминки. Доктор підійшов до неї. Вона, як добра учениця, перетравлювала урок, смакуючи свободу, що в пазухи свої запускала отруту. Юркевич трохи розгублено, з винуватим виглядом взяв її вище ліктя.

– Тут така справа… Арештували майно! – тільки і сказав він.

– Отже, у мене… у нас нічого немає… – відповіла вона спокійно.

– Поки що нерухомість, серденько, але це я скоро владнаю… А зараз беріть мене під руку й тримайтеся… – Він ляснув пальцями, йому принесли піджака. І так, попід руку, вони пішли до ресторану. Серафима йшла, і срібна злість кипіла в ній. Вона відчувала дужу руку Юркевича і знала, що від цього чоловіка довго нічого не приховаєш. Вона підняла голову. Зустріла його погляд своїм. Потім подивилася на його руки, які ніколи б не сплутала з чиїмись іще: доглянуті не по-чоловічому нігті, довгі витончені пальці, наче щупальця морського хижака. Все повернулося на місце. Вона дорослішала. І те, що було в ній безформною жижею, зараз набрало твердої і чіткої форми. У ній заворушилася жінка. У повноті інстинктів, капризів, причуд, непостійності. Як і кожна жінка, Серафима чекала, коли це все спрямується у стрімкий і впорядкований потік чоловічою силою. Вона жадібно ковтнула повітря, подивилася на сріблясту хмару, що зачепилася за павукоподібну антену. Зараз Серафимі уявлялися руки, але несподівано вона побачила перед собою – подалася назад – розкішний кущ блекоти. І себе, схилену над тим кущем: вона нюхала квіти, заплющивши очі, і хтось пронизливо фальшивив на піаніно. Це було спокусливо. Життя тільки починало здиратися на гору. А вона ще така молода…

О дванадцятій – ще туман стелився по землі – чоловік завжди йшов до пірса. Вітер і вода розхитували палі, мельхіорові від водоростей, до скрипу щось середнє між скавучанням і поросячим вереском, а за чоловіком біг пес – одноокий, з білим трикутником на грудях, відданий хазяїну настільки беззастережно, наскільки беззаперечно обох їх було кинуто в пащу часу чи смерті. Їхні сліди зализували сині хвилі, о цій порі слизькі від медуз. Чоловік поправляв окуляри, склеєні скотчем – брудним і сірим від давності, сідав на березі, підмостивши куфайку, собака умощувався поруч. І вони так сиділи – чоловік і його вічний слуга, – дивлячись на воду, збавляли дні, яких, судячи з усього, їм майже не лишилося. Скільки років підряд незмінний, як схід сонця, його захід, скільки років – тихих, непомітних, але бажаних, як жіночі кроки за дверима у глухому коридорі, він оповідав собаці, повторюючись, але не плутаючись, одну історію про жінку. Вітер рвав сиве клоччя у нього на голові. Чоловік розстеляв хустину. Шматок хліба, цибулина, двійко крашанок, виноград, пляшка дешевого вина. Окремо, для собаки, клав шмат ліверу. Собака повертав до нього сльозливого писка, повагом, чекаючи, коли чоловік з’їсть свій нехитрий обід, що правив і за сніданок, і за вечерю, потім сам брався за їжу. Після всього чоловік розстібав на жилетці ґудзики, закурював, а пес лягав, скрутившись ковбасою, біля його ніг.