– Працюй. Скільки тобі потрібно часу?
– Думаю, що багато. Тиждень, два… І…
– За результат не бійся. Головне – робота… – сказав Юркевич і вийшов.
Собака сів незграбно на худий зад і гавкнув на чайку, що спробувала поцупити рештки ліверної ковбаси. Чоловік кишнув на неї. Потріпав собаку по загривку, і той заскавулів.
– І я відразу зрозумів. Він, цей мій однокашник Юркевич, знав, від самого початку знав про неї. Чи здогадувався. Але мене запросили не для того, аби дізнатися: травонула вона Хруста чи ні. Для нього це був козир. І я був козирем. Вони хотіли замінити її на мене. І все. Вони намагалися перевірити мою профпридатність. Ось так. І я сів на підлогу. Просто на цементовану підлогу. Витягнув флягу й висушив її залпом майже до половини. Переді мною стояли її очі. Це вбивало мене. Вбивало реально, як кулі вбивають на смітниках нікому не потрібних людей. Але я не міг дозволити, щоб убили чи шантажували її. І взагалі, я не був певен того, що накопав сам. А як, чого доброго, вона цього не робила? У мене був чарівний слоїк із рештками рідини, але секрет отрути – його знала тільки вона і, як потім з’ясувалося, ще одна людина. Ось така, собако, зачарованість злом. І це зло сиділо в сусідній кімнаті, з ніжними руками, чистими очима: тиха, привітна хазяйка. Без гордині і не пихата, як всі оті… – Север’ян тицьнув недопалком у бік мису, що наливався на ніч густим бурштиновим килимом вогнів. – Мені не треба було тижня. Лише годин дві-три. Але я пив горілку і думав, думав, хоча це важко було назвати розмислом. Я підготував матеріали, пововтузився так-сяк. І через годину вийшов.
У кімнаті все було, як і раніше. Тільки з’явився той, якого вони називали Чакос. Да-м… Це особа… Обличчя з повними губами, як у всіх сластолюбців, густі брови, низький лоб, чорне густе волосся. Верхня й нижня частини обличчя, м’яко кажучи, не гармоніювали. Тож обличчя Чакоса набирало перекошеного вигляду. Масні чорні очі – одразу було зрозуміло, що він бавиться наркотиками, випивкою, любить жінок. Бичаче здоров’я, велетенське тіло – набите хіттю, як сіменники спермою. Потім я дізнався, що в молодості він жив зі своєю сестрою. Мати… Ет… Шльондри ніколи не народжують нормальних дітей… Він вичікувально й навіть здивовано глянув на мене. Отже – нічого не знає.
– Це Сєва, – сказав Юркевич, обняв мене за плече і повів на кухню.
– Є результати? – запитав він дорогою.
– Поки що – немає. – І ми зайшли на кухню.
Пес погнався за своїм хвостом, а чоловік і далі сидів і говорив до порожнечі. Потім ледь повернув утомлено голову і вів далі, як люди, що в них у цьому житті нічого більше не лишилося. Самі недогарки. Говорив – як до самих цих дорогоцінних решток, і по-інакшому не могло бути. Він усе говорив у чорну трубу ночі. Зрештою, підвівся, скарлючена темна постать у сяйві бурштинових вогнів, розігнув коліна і покликав собаку свистом, що більше нагадувало якесь старече чавкання.
– …Я сидів на кухні, їв, пив, а шмат не ліз у горло. За півгодини у мене якось усе вивітрилося з голови. І здалося, що мені нарешті хоч трохи пофартило у житті, ну, хоча б тому, що маю такого крутого однокласника…
Так він оселився на Кончі Озерній. Цілими днями вештався сосновим лісом, очумілий, як і мав які думки – то тільки про неї і про те, що треба зробити. І з кожним днем розумів, що треба зробити все, як годиться. І він чомусь знав, як потрібно чинити. А ще – що все складеться ані на його, ані на її користь. Усі програють. Ціну виставлено конкретно – життя. А при сконі починаєш цінувати те, що проциндрював довгі роки. Так він думав, плутаючись у своїй банальності, розмовляючи із соснами, колбами, комп’ютерами, сканерами – самотність, як довгий нарив, прорвалась у нього саме тут.
– …Днями я переконував себе (не беручись до діла, думав, що встигнеться, що справа сама собою владнається), що ця дівчинка не могла вигадати нічого такого. Почасти, це й було так… Одна людина може взнати всю правду тільки перед Богом, але не серед людей… Ось так, фють-фють-фють, ходім додому… Завтра докажу…
Кожен вигадував про неї, що хотів. Це вона знала і на початку життя, і пізніше, коли воно дійшло завершення. Вона лишалася спокійною, і з уст її виходило чисте благоуханне дихання, чистий вітер юності, що навдивовижу був отруйним для навколишнього. Вона добре розуміла, що під підозрою. Але була таки невільною, як невільними всі народжуються у світ, проходячи по ньому і примножуючи свої та чужі печалі. І в кожної печалі є хазяїн, так само як є їй і початок. Насправді вона панікувала, але ось з’явився той, що приходить завжди і забирає таких назавжди. Хоча не знав напевне він, Сліпак, відверто перебираючись на інший бік, але наївно вважаючи, що Серафима такою і вродилася. Ніхто не знає, як упаде монета. І він прийшов одного ранку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу