Александр Ульянов - Серафима

– Де ти, падаль гнилозуба, Чакосе, в сраку довби, шукав?! Тож сидітимеш хрєново, і довбатимуть тебе в задницю, – спокійно сказав Юркевич і хотів уже йти, як Чакос пробовкав ще одну правду. Про Сліпака.

Юркевич одразу почув на тому боці, за квартал цілий, ненависну для всілякого інтелігентного слуху музику – реп. Витягнув двома пальцями хусточку, обітер лоба. Знову сів:

– Ану, чмо, розповідай.

І, захлинаючись, Чакос розповів усе, що дізнався про минуле й нинішнє життя Серафими. Дізнався він мало. Майже нічого. Більше – про Сліпака. Бля, кожен нашорошує вуха, коли його бабу трахають під носом. І, звісно, Юркевич насторожився, але не повірив. Міліціонер з траченим вуграми обличчям витягнувся. Він аж хрюкнув від задоволення. Мент був якраз із тих придурків, котрі застрелять людину, а потім запитують: «А що такого я зробив?» Обов’язок – штука гірша від зґвалтування. Таки правда, подібні бздюхачники не піднімають настрою, уявити можна, що робилося у німецьких душогубках. Юркевич витягнув другу хусточку і пошукав очима води. Хріна! Він зігнувся – погибель всього світу, – перднув протяжно і покликав помахом, владним, міліціонера ближче до себе. Коли той вірнопіддано підскочив, док устигнув подумати, що таки здорово, чудово, прекрасно все складається. Він би ще доплатив, аби хтось уночі придушив цього уйобка.

– Потримайте його ще три доби, а потім підпустіть. За мною не стане.

Мент розтягнув мармизу в усмішці: рябе обличчя, червоні щоки, ямочки на щоках. «Красень! Селекція нації. Наше майбутнє», – важко переставляючи ноги, Юркевич виповз під мокре від спеки і мряки небо. Подумки перехрестився.

Лєра топлес. Інакше її уявити неможливо. Вона пливла. Поки пливла в басейні, він дивився на її міцну задницю, на точені повні ноги, руду до неправдоподібного гриву. Дівчина допливла до краю, відштовхнулася, проробила це ще тричі. Останнього разу вона голосно відфоркувала, точно тобі молода лошиця, породиста й дурна. Стоячи на кахляній підлозі, вона підставила плечі під рушника і лукаво грала усмішкою – одними кутиками уст, ховаючи погляд під рудими патлами, коли Юркевич обкривав їй спину і витріщався на груди: гарної грушовидної форми, з широкими коричневими сосками. Лєра мовчки граційно пішла, і він бараном поплівся за нею. Хо-хо, чисто тобі антична богиня. Вода у басейні напрочуд синя. Летять жовті хмари. Клята баба, ну, дивися, я тебе провчу, і якого хріна, чого їй треба лазити в труси собі подібним. Цього підстаркуватий селадон не розумів. Док ішов за нею краєм басейну і дивився вниз – на її ноги і зад. Біля дикуватого дерева з велетенськими листками повернулася і ткнула пальчиком на розкидне кріселко.

– Ось візьміть, поставте там, я сяду, а ви примостіться на гамака. Добре?

Жирна трикутна тінь падала на її голі груди, і доктор намагався туди не дивитися. Лєра вставила сигарету в рота і потягнулася до руки Юркевича із запальничкою, погнавши хвилю мокрої плоті. Юркевич проковтнув сизу хмарку ментолового диму. Лєра відкинулася на спину, пускаючи вгору струмінь диму і демонструючи у всій красі груди, плечі й усе інше, що приховувала тоненька смужечка білого бікіні. «Угу, здорово у неї виходить. Або дається взнаки пам’ять про подружку. Хто, у дідька, хто у них був чоловіком, а хто жінкою, а-а, обидві лизали». Юркевич пошукав свої сигарети, але не знайшов.

– Візьміть мої. Он там, під деревом на столику. Вони не ментолові, – і засміялася. Сміялася вона дзвінко, весело. Юркевичу було ніяково, але він встав, пішов, зрізаючи оком край басейну і двох своїх охоронників, узяв сигарети. Лєра лукаво спостерігала за ним з-під лоба, усміхалася: нахабна молода і дурна кобилиця.

– А ви справді док?

– Так, – він підкурив сигарету.

– Я до чого… Зараз кожна сука називається доктором: відрізнити кашель від проносу – не треба великого розуму.

– Ваша правда…

З тіні вийшов високий молодий чоловік у чорних плавках. Просто тобі чудо природи. Міцна шия, миловидне обличчя купідона, широкі плечі. Доктор відчув, як зменшується до ліліпутських розмірів. Юркевич поворушив своїм животом. Навряд, хм, навряд чи вийде. Молодий чоловік нахилився, поцілував Лєру у щоку.

– Стасе, це доктор Юркевич. Його цікавлять мої стосунки з Се… Чи не так, док?

Юркевич подавився димом, і йому закортіло зацідити цій шарепі в зуби. Не ляпаса вліпить, а прямим – у зуби. Щоб, падло, проковтнула всі.

– А-а-а, – сказав Стас, розсіяно поглянув на пачку сигарет в руках доктора і зник, наче бздо з штанів.