Александр Ульянов - Серафима

– …Я змішав із сірчаною кислотою розмелений палець покійного бізнесмена. Випарував усе на повільному вогні і залишки порошку змішав з карбонатом калію, і проявився дивний колір… Акрил – не акрил… У жодному довіднику на таку сполуку не натрапляв, не те щоб знати з практики… Я ніколи не довіряв комп’ютерам. Можливо, прийде час, і вони стануть так само надійні, усі ці віртуальні реакції, всі ці хитромудрі обчислення на генному рівні, на рівні ДНК, так само помічні, як цей древній «спосіб Віталі». Головне – результат було отримано. Отрута в залишках із слоїка, який мені дав Кібець, і речовина, випарена з решток Хруста, були майже ідентичними. Лишалося з’ясувати одне: як діяти? Я боявся. Я знайшов тільки частку інгредієнтів. Атропін, трохи морфіну, і ще у тілі був якийсь інший, швидше рослинного походження, алкалоїд. Я знав, що Хруст хворів на цироз печінки і що розклад її щось прискорило – про інше годі було говорити. Але я боявся. Мені платили за те, щоб я когось виправдав чи отруїв? Від кого тікати: від неї чи від свого однокласника? Та й назви отрути я не знав. Усе могло бути фікцією…

Чоловік подивився у вікно, крізь прозорий чистий осінній простір, на клаптики облущеної фарби на рамі, на людину, яка сиділа на кам’яній огорожі. Пес спав біля нагрітої до червоного плиті, і єдине його око зиркало на хазяїна. Чоловік устав, торкнувся носа собаки: ніс був сухим. Чоловік похилитав головою, подивився знову у вікно.

– …І я прийшов до нього. Мені необхідно було розповісти. І я знав, що він з години на годину чекає на неї. Як і я. Він сидів задоволений у себе на Подолі. Їхнє майно, майно Хруста і Серафими, було під арештом. Юркевич виявився не таким розторопним, як за Хруста. Давалася взнаки відсутність ініціативи й волі. Мене це турбувало лише з того боку, як мої результати вплинуть на мою долю. І її. Він сидів у офісі, рожевенький, а з ним – ця схожа на велетенську курку руда бестія. Вони пили вино і сміялися. Я зайшов, тримаючи в руках капелюха, у кишені лежав звіт. В іншій кишені у мене лежало ще дещо. І я не знав, чесно кажучи, як поведуся далі. Владним рухом (о, я вже звик до цього пантомімного жесту) він попросив мене сісти. У двох словах я роз’яснив суть справи, а руда сиділа роззявивши рота й нічого не розуміла. Я говорив переконливо, хоча й помилився в головному…

Чоловік устав, налив із синього пластикового відерця води в чайник. І так, наче крадькома, наче боячись, що його підловлять на чомусь стидному, зиркнув у вікно. Людина й далі сиділа на огорожі. Уже цілий тиждень він бачив цього незнайомця з неймовірно блідим обличчям і великими жіночими синіми очима. Незнайомець сидів завжди непорушно, боком, обхопивши руками коліна довгих ніг. Здавалося, він про щось думав. Він так сидів годинами, до самої ночі.

– …Я розповів йому про атропін… про морфін… про колір рідини, яка не ідентифікувалася з жодною отрутою, але в тому, що його отруїли, не було ніяких сумнівів… Я говорив, і, здається, говорив не мій голос. Юркевич засміявся. Радісно засміявся. Схопився на ноги і закричав: «Усе просто чудово! Ха! Ха! Ха!» Я відповів: «Мені байдуже, чудово це чи ні, але віддай мені платню і нехай я вже поїду». А він не заспокоювався, ходив кімнатою, рвав від щастя комірця сорочки і все повторював: «Яка дурна баба! Яка дурна баба! Яка дурна баба! Так добре почати і так паскудно закінчити…» Він торсав руду дівку, поплескував мене по плечі. І я розумів, що багато чого ще не знаю. Руда ніяковіла. Тоді я сказав йому, що все це писане вилами по воді. Що нічого конкретного нема, бо отрута невідома. «А нам наша манюся скаже. Розкаже дещо… і покаже дещо…»

І ми, звісно, поїхали. І приїхали туди, в оранжерею. Ми переступили калюжу. І він роз’яснив, що позавчора, коли вони з охоронцями навідалися, на одного з них вилилася ціла діжка води. «Сигналізацію це маленьке стерво влаштувало, розумієш. Дитина ще, ха!» Я знизав плечима і тільки відповів, що нічого не знаю, і не знаю, хто сипав отруту Хрусту, і чи взагалі я не помилився. «Е-е, нє, старий, у мене чуйка! Ти не жив серед цього бедламу. Ти не жив тут…» – Він обійняв за плече руду, і ми пішли розарієм, потім у мене закрутило в носі – орхідеї, багато орхідей, потім – вовчий корінь, потім білина, беладонна, дурман. «Бачиш? Хіба в оранжереї таке вирощують?» «Нічого особливого, – говорю я. – Біля кожного під’їзду на ваших столичних квітниках я бачив цілі кущі дурману». «Та все одно, просто так його ніхто не саджає… мудрий наш народ… Да, чого-чого, а цього навчилися…»