Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Дзвонять.

– Не твоє діло… Алло… Так… Через три години мене тут не буде, так що приходьте залагодити справи або зараз, або тільки восени. Що? Мені немає діла до ваших акцій. Раніше треба було думати… Так. Чекаю.

Рівно через півгодини вона спустилася в хол до гостей, накинувши коротенького китайського халатика. Охоронець сидів на місці, колупаючись зубочисткою в зубах.

– Вадік, коли ти наберешся… є… культури…

Вадік здвинув плечима, хотів щось відповісти, як двері прочинилися, і він якимось дивом поповз разом з плетеним стільцем на підлогу, позіхаючи, хляпаючи ротом, як рибина. Ілона глянула на двох чоловіків, ще на чотирьох, що топтались у передпокої, широко відкритими очима випромінила подив, але не страх. Одного чоловіка вона впізнала: він був підручним у Бориса, доки не втік до Лямура.

– Що вам треба?

– Хм. Нічого особливого. Тебе і твою кодлу.

– Де Андрій?

– Там, куди ти його відправила.

Халат розійшовся на грудях. Зараз вона таки зрозуміла, як біліють її губи. Однією рукою вона намагалася натиснути на дзвоник, який викликає охорону, але рука безпомічно падала, піднімалася і обвисала мертвими кистями.

– Кінчай її, Реді.

Постріл кидонув її на підлогу, але вона звелася, стала на коліна, харкаючи кров'ю на простягнуту долоню; губи у неї ворушилися двома кольоровими намистинами.

– Живуча, – сказав Реді й зробив постріл у голову, а вона навіть ще встигла ухопитися за думку, що в труні виглядатиме не зовсім ефектно. І завалилася обличчям на паркет, хряснувши наостанок зламаним носом. Реді піднявся і покликав служницю. Та стояла з валізою, і він якусь хвилину повагався, потім сказав:

– Вибач!

Він убив її швидко, з одного пострілу, а потім пішов шукати батька Ілони. Старого він знайшов біля басейну. Той читав, трусячи головою, в інвалідному кріслі. Охоронці сиділи з німими раціями, розкидавши дебелі ноги. Цього разу Реді стріляв з автомата «Узі», косячи декоративний сад і людей. За п'ять хвилин все було скінчено. Він закурив, розтягнув вологу огарку, потім набрав номер на мобільнику:

– Все о'кей. Ми їдемо. Папери будуть за годину.

Надворі над Соснівкою пливли рафінадом хмари, тріпотіли голівками жовті квіти, було багато сонця і вітру.

А наступним днем ми прокинулися від того, що хтось б'є у дзвін. Цей звук, зовсім не подібний на звуки монастирської дзвіниці, розбудив, захвилював нас і вигнав цікавих на вулиці. І всі побачили, як Лаврентій, одягнений священиком, курить ладан і благословляє каплицю. І народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться двері храму.