Александр Ульянов - Знак Саваофа

Лямур проминув своє старе помешкання, дивуючись, що в нього це викликало бурю тоскних, змішаних з радістю почуттів; вискочив на дамбу, піймавши тремтливе плесо Лагуни, хмари, наче вихлопи диму, на низенькому небі. Якось зовсім несподівано прийшов страх, і він зупинив джип біля самого озера, жадібно ковтаючи вологе прогниле повітря: чайки з криками різали крилами воду. Все якось тягучо переливалося, котилося кудись одним потоком, уперто та ліниво, здавалося, можна було порахувати кожен порух, шурхотіння листя, трави, осоки. Там далі знову пустирище, жодного будинку, шапки дерев, самотні, викручені, як руки паралітиків. Він спитав себе, що його сюди притягло. Відчай? Холод відчуження. Голова зараз у нього працювала ясно, як ніколи. Свідомість стояла чисто, як у колодязі, найглибшому колодязі. Туди не долітали ані крики сумління, ані балаканина, затіяна вночі.

Свідомість лежала студеною масою, і нічого до неї не доторкалося, навіть Ілона, навіть думка про Бога, яку він, попри все, оберігав, часом соромлячись думати про саму думку, про те, що його розумування можуть торкнутися Бога; він соромився, як дитина, яка не має права мислити разом з дорослими, про дорослих, про зовсім інший, незрозумілий світ. Зараз його світ надто складний, щоб жити так, як жив він останні десять чи п'ятнадцять років. Щось у ньому отерпло, чисто фізично, здавивши горлянку. Андрій повів поглядом, але вже було пізно. Позаду, в п'ятистах метрах замаячили чиїсь постаті. І він відразу зрозумів, що зараз трапиться. Холодна свідомість нічого не підказувала, а зараз широкою річкою пливла і виносила його з якогось намулу, котрий майже фізично, до відрази, він відчував. Він сунув цигарку до рота, але виплюнув, повторюючи псалом подумки, повагом подався до машини, але куля, пущена з далекої відстані, збурила пилюку між ногами, інша пробила дірку в дверцятах. Він постояв якусь долю секунди, заліз до авто і погнав прямо на постаті, що метушливо розбіглися, ховаючись за наваленими бетонними плитами. Він пошкодував, що тут плити, що морочитися доведеться довго, якщо йому самому не збреде в голову підставитися, а в нього ще макітра на місці, нехай ховаються вони. І він проскочив плити, слухаючи, як гупають кулі. Джип гудів, навіжено вібрував, наче жива скотина; потім авто підкинуло догори, але Андрій не помічав, а продовжував читати псалми, тиснути на газ. Нарешті авто похлинулося, уткнулося в багнюку, кидонуло глей протекторами, зупинилося.

Андрій втомлено, як людина, яка ні про що не думає, подивився на білий рафінад хмар, що падав за горизонт, потягнув був руку до бардачка, але облишив. Кулі розбили скло, розсипали кокаїн. Тоді він віддалено щось подумав, повільно повертаючи голову в бік Соснівки, але знову нічого особливого не спало на думку. Мабуть, спека, кокаїн, треба б було занюхати, а ці паскуди, дивись, що чинять. Кулі шматували оббивку на кріслах. Він трохи розсердився, бо любив свій джип. Він хотів звестися, але постріл відкинув його назад. Йому перебило ліву руку, але біль не відчувався; він навіть подумав, що зможе-таки дотягнутися до блискучого, майже іграшкового в сонячному промінні маузера, але облишив, втомленно блиснувши посмішкою: попереду стояли білі будинки, проштрикаючи сизий серпанок, – як білі одежі, несподівано вирішив Андрій, опускаючи додолу очі, розуміючи, що час став коротким, таким куцим, як та тінь, як тисячі маленьких тіней, що змійками розбігаються, ховаються у бетонних плитах з пучками тремтячої трави у шпаринах. Потім йому зарябіло в очах, але не від поранення, а від кольорового на друзки битого скла, що встеляло широкий простір, і це почало надокучливо налазити на нього, проте він не чинив супротиву: воно заходило у нього з фрагментами, куцими, швидкими, як тіні, спогадами, коли в дитинстві бите скло викликало у нього нечуваний захват, і він виліплював з нього цілі піраміди, так, в купах чорного пірамідального багна, якого по всій Соснівці було так багато, що вони вивалювалися дітворою в теплій жижі, гріючи спини та животи. Це товчене скло, сам вигляд його, наповнював якимось безкінечним радісним сумом, що пролетів, розрізав мозок на шматки, і зараз йому від короткого, як удар, щемкого жалю здавило груди, – перед ним лежав степ.

Темні постаті розтягнулися ланцюгом і вже відкрито йшли на нього. Він навіть не дивився на маузер, а просто лежав, відкинувшись на спину, вперше розуміючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидіти і дивитися на білі бетонки та кам'яниці міста, не думаючи ні про гроші, ні про жінок, а запросто слідкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотілося подовше втримати це, але свідомість, чиста і спокійна, як у глибокому колодязі, говорила, що ніщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увібрати, не марнуй, йолопе, часу. І відразу йому зробилося незатишно. Тоді заболіла рука. Він знову задихнувся. Цього разу кулі вдарили поруч, розідерши оббивку, розвісивши повсюди клапті шкіри. Самотні, ліниві кулі, подумав він. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищі полудня шмигали сріблясті цятки авто, чорні коробки вантажівок-далекобійок, важко пропираючи рідке повітря ударами сирен-клаксонів, і він несподівано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий біль, втягнув ротом повітря. Кулі затрусили його джип. Одна влучила у відкритий рот, дві лупонули у груди, притиснувши до спинки сидіння. Андрій пересмикнувся, завалився на бік, але коротка черга підняла його і кинула на кермо.