Александр Ульянов - Знак Саваофа

У розпал будівництва, коли Мурзон стояв нагорі, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину піднятими стінами враз зупинилося авто кольору чері. З відкритого віконечка висунулася жіноча голівка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, і щось запитала. Мурзон, глухуватий від народження, заматюкався і крикнув, щоб мадам проїздила далі, бо тут не дуже безпечно, хіба вона не бачила знак, що тут іде будівництво. І тут, як на лихо, балія з цементом перевернулася, потекла густим сірим потоком, вихлюпнулася і залила авто разом із зачіскою дамочки, якою була Ілона. Авто вимили, видряпали, навіть трохи посміялися і на цьому полишили. Після цього курйозного випадку пройшло не більше місяця, а тоді хтось в недільний день залив бетоном каплицю.

Будівництво відновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусідство руського православного монастиря, що ріс і відновлювався, як на дріжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентій витягнув з жерстяної банки з-під кави тисячу доларів, ті, що йому заплатив Мітька-клерк, і віддав греко– католицькій громаді. Все одно будівництво з невідомих причин затримувалося, що дратувало найбільше самих будівельників, бо нам збоку видавалися їхні рухи виваженими, сповненими грації, наче розстилалося перед очима чародійне дійство, причину та сюжет якого годі розпізнати, але це було більш захоплюючим, ніж спостерігання за гарною жінкою, що виважено йшла залитими сонячним світлом вулицями, а вітер ворушив її спідницю, і нічого більше, лише пекуче торжество плоті над духом, що змінювалося тупим відчаєм. Нічого особливого в тому не було, а от будівництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пісню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне місце, всі здивовано відкривали очі, дивуючись, що стіни поволі граційно ростуть, зведені цими різними людьми з такою потугою.

Всі великі речі роблять грубо і без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що відбувалося щось незвичне в протилежність тому, що піднімалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, біля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч і відбілений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що ніхто з нас ніколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не від Лаврентія, то від Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед ґаволовами, розповідаючи історію унії, і ніхто не міг до кінця второпати, для чого стільки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничість цих розповідей розходилася кругами, повільно, захоплюючи своєю впертістю до світської влади, – дивись, іноді якась добросердна баба приносила будівничим у глеку молока, в ганчірці замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому джипі, випадав з машини сам Андрюха Лямур, який віднедавна був у бігах, ховаючись невідомо від кого, сідав на ще теплий камінь, смоктав пиво, наче йому ні до чого не було діла, але все більше і більше спостерігаючи за будівельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зіницями; його обличчя світліло, набирало благородного вигляду; в такі години він часто нагадував Принца Дакарського. Щось він хотів сказати, може, поговорити чи запропонувати поміч, хоча останнє сумнівне, але теж не безпідставне, бо ще багато живих понині соснівців пам'ятали його як Андрія Побіденка, напівсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицині у центрі столиці, і всі були впевнені, що ота оказія трапилася з ним через цю проблядь Ілону Будівництво зупинилося на цілий рік з зовсім дурної причини, а саме: хтось підклав вибухівку під авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловіка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вітряну удачу, помилилися, і в повітря піднялася машина з якимись поважними персонами тіньового бізнесу, які завітали до монастиря. Розбиралися цілий рік, перешерстивши всіх в окрузі, в столиці й за її межами, але винуватців не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентія з усіма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але ніхто з місцевої влади цього не дозволив, і щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентій під наглядом двох міліціонерів, що від нудьги позіхали, відганяли комарів і розповідали бородаті анекдоти, зрідка підганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентій знову почав побиратися по нічліжках. Іноді він ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирішив, що це недобре, і пропав на кілька місяців, а коли повернувся, то, як і минулого разу, коли він з'явився у Соснівці, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будівельного вагончика, на який у нього вже більше десяти років був папір і згода місцевої влади. Все якось ставало на свої, звичні для соснівців, місця, їхні погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами піднімалися білі панельні будинки; деякі озера висохли, в інших риба передохла, а вітри змінилися на падлючі протяги; і народу все прибавлялося, розмиваючи знайомі обличчя друзів та далеких родичів; трактори розрівнювали старі цвинтарі, й дощі вимивали вибілілі кістки, трухляві труни; на білих піщаних латках, нагрітих сонцем, спали бездомні пси, тонко повискуючи уві сні.