Александр Ульянов - Знак Саваофа

Так, гнаний цією повсякчасною тугою, пізньої осені до Лаврентія серед ночі завітав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з відсутнім поглядом, безкровними губами. Він зупинився на порозі, але не заходив, хоча йому нічого не заважало виламати двері. Він тричі постукав, відійшов на кілька кроків, став, засунувши у кишені вельветових штанів руки. Лаврентій глянув на нього з ночі, лише сказав:

– Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом піднявся по східцях. Він витягнув пляшку, сів на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нічого і не знайшов, відкрутив голівку пляшці, простягнув Лаврентію, той подякував, прийняв пляшку з рук і поставив пару гранованих стаканів, кілька цибулин, окраєць хліба, шматок сала.

– Маю надію, що від такого ти не відмовишся!

Він сидів непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у підлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очікуючи, що цієї хвилини враз усе проясниться, але горілка вганяла його у ще більше отупіння, що межувало з відчаєм.

– Ти так і будеш сидіти? – запитав його Лаврентій.

– Скажи, Лаврентію, а справді щось там є?… – Його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

– Обов'язково.

– Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а мені нічого не існує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кінцем виверне тебе навиворіт, покаже своє беззубе обличчя і прокукурікає: все, що ти вибудовував, не варте і мідяка. Чому одним таланить по життю, він, сука, навіть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибіжать і приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потім – йому слава, та ще й яка! Слава на віки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам'ятник вибудував – герой нації. Необхідно потрапити в те необхідне місце, коли тебе, як божество, підхоплять на руки і понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

– Страх примушує людину задуматися над тими словами, які її до цього привели. Він змушує глянути на свої помилки і не робити більше того, чого не варто робити…

– Але ж люди всі навпаки… Навпаки. Смерть для них, тільки смерть є тим мірилом, що може відібрати добро, полишити кохання, щастя, якщо таке існує…

– Для чого воно тобі? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тільки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову відповідь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими відповідями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смерті, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова відповідь звучить пісно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповітам.

– Тоді покажи мені, хто, окрім тебе, живе цими заповітами? Людина – це свиня, і ти зі мною згодишся. Найсуперечливіша свиня, яка може бути. Хіба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрім злиднів, розпуки, нічого в тому здравого немає. І як тільки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з'явилося все…

– Окрім спокою і віри, – перебив його Лаврентій, і Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горілку.

– Людина живе каяттям, – сказав знову Лаврентій. – На те вона і людина, щоб помилятися. Людина ще живе іспитом. Посилається він людині, як вона випробування пройде, так воно і буде.

– Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як наші попи, в яких рила позапливали від смальцю і вони навіть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навіть пастви.

– Ти на попів не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук і закинув. То з тебе вийметься і візьметься побільше, ніж з нерадивого пастиря. Провидіння-бо сліпо ріже, по закону, а закон над усіма, але хто тільки дотримується букви, а не діла, той теж гибельний чоловік.

– Бля, тебе, старий, страшно слухати. Мені-то страшно?! Хто б сказав, то не повірив би, а от слухаю тебе, і дме, як від могили.

– Кому як. Що я тобі ще можу сказати? Що в тебе гординя більша, ніж любов до Бога? І чи є вона? Думаю, що є. Бо не прийшов би сюди, не допомагав мені з якоїсь невідомої причини…

– Ну, ти мені врятував життя. Але мене це так давило… Ну не знаю що. Хотілося тебе вбити, і гайки тут. Може, не вбити, але позбавитися тієї колючки…

– Буває. В руках себе треба тримати. То собака, де захотіла – там посцяла, а ти чоловік, вища істота, тому повинен тримати все під контролем розуму, а то… – Лаврентій махнув рукою.